UKRAINEWSTAND Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds   УКРАІНОВИНИ Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення ADVERTISEMENT Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП № 21 (465), п"ятниця 4 лютого 2000 року [ст.1 (p.1)] - PDF ПЕРША СТОРІНКА учасники останнього матчу на “Уемблі” Чеченці виривають кореспондента з рук ФСБ Такого не пробачають Більшість просочилася у “Верховну Раду” Примара китайсько-американської війни ПОСТУП У ЛЬВОВІ Кілька слів А хто реабілітує Івана Геля? Ви послизнулися – звертайтесь до суду “НАШ ЧАС”: ПРОГРАМА НЕ БЕЗ ПРЕТЕНЗІЇ Інвестиції на Львівщину потекли СЕМІНАР З ТУРИЗМУ. НАША СТОЛИЦЯ Філію “Укрнафти” в Бориславі не ліквідують Податківець і “даішник” з’ясовували стосунки архіваріус: Про що писали газети... ПОСТУП З КРАЮ краєвид Більшість просочилася у "Верховну Раду" (Закінчення) УПЦ (МП) звинувачують у розкраданні Референдум загрожує лише лівим Який космос без України? ОБ’ЄКТИВНИХ ЗМІ В УКРАЇНІ НЕ ІСНУЄ ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП край Ющенко збирає борги Євробанк підняв облікову ставку СВІТ ПОСТУП У СВІТ СВІТоогляд Клестіль зволікає з рішенням Американці затримали російський танкер Мирний процес знову застопорився ІНТЕРВ"Ю В ПОСТУПІ З історії “галицького лицарства” АРТ-ПОСТУП Vous avez dit bizarre: ПОЕЗІЯ Воннегут у лікарні П’єр Боннар. Влада чистого кольору Міста культури 2000 ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ Записки пройдисвіта АВТО-ПОСТУП новинки Якщо горить машина Позашляховик від Porsche Mercedes-Benz C 111 із мотором Ванкеля СПОРТ-ПОСТУП Рівняння на “старшого брата” То хто ж гратиме з англійцями в останньому матчі на “Уемблі”? Чи зможе Медведєв “витягнути” нашу збірну? СПОРТ-БЛІЦ ПОСТ-SCRIPTUM КАЛЕНДАР З кібер-сексом у майбутнє гороскоп

 

ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ

СТОРІНКА 9

№ 21 (465), п"ятниця 4 лютого 2000 року

 

Записки пройдисвіта
Юрій ВИННИЧУК

Продовження

Дівчатка виявилися дев’ятикласницями, хоча були такі наквацяні, що виглядали значно старшими. Й ось ми три години поїмо їх шампанським, напихаємо салатами, цукерками та “пірожинами” (це такі совкові тістечка з мокрого бісквіту, а по-галицьки – бішкопту), культурно розважаємо, ввічливо затискаємо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються їхати на хату. І звичайно ж, їм перед тим треба відвідати кльозет. Ми сидимо, допиваємо все, що на столі, й віддано чекаємо в передчутті заслуженого кайфу.

Та якщо я вам скажу, що ми їх більше не бачили, то ви, мабуть, не будете занадто розпачати. Подумаєш – однією еротичною сценою менше. Зате скільки їх попереду!

Зрозумівши, що нам “поставили капці”, ми з горя знищуємо ще одну пляшку шампана і починаємо не надто вередливим оком обстежувати всі ті “недогризки”, які ще зоставалися за столами.

– А я казав: зателефонуймо до Оксани і Мар’яни, – зітхав я.

– Ну да, ти у нас розумний, – огризався Тенґіз. – От пацанки! А скільки випили! Нічого, ще попадуться нам.

Він перебігає очима від стола до стола, але в цю пору, коли оркестра перестала грати, за столами лишалися хіба самі профури і п’яні у драбадан польки. Поживитися явно вже не було чим. Парочка саме таких підтоптаних сотворінь гнила за сусіднім столом і кидала спраглі погляди в наш бік.

Тенґіз демонстративно повернувся до них спиною.

– Не дивися на них, а то ще підсядуть.

– Проженемо, – сказав я.

– Сумніваюся. Я вже стільки вдув, що мені по цимбалах.

– Тоді якраз пора линяти.

Я вже не таємний агент

Ще того вечора я видзвонив у гуртожитку Славка і домовився зустрітися в обід у “Кентаврі”.

А вранці ми вже мчимо назустріч новим пригодам.

На заправці сновигають ті самі морди і зиркають на нас відверто вороже. Врешті, у двох здають нерви, і вони підвалюють до нашого авта. Якісь невиразні рибоокі типи з прищами на обличчі, для них спихнути одну пару джинсів – це свято, а тому таких, як ми, вони ненавидять.

– Це наше місце. Так що дуйте звідси, – цвиркає один, а в самого тим часом, мабуть, холоне живіт від напруження й очі бігають мов сонячні зайчики.

– Не поняв, – кривиться Тенґіз. – Ти кому триндиш? Мені?

– Да, тобі.

– А ти не помилився? Ти знаєш, хто я?

– Не знаю і не хочу знати.

– Тоді ти просто мудак! Але нічого, завтра ми приїдемо з Левоном, він тебе поставить на місце.

– З яким Левоном?

– А це ти у нього і спитаєш. Правда, це будуть твої останні слова в житті. Ясно, козел?

Я слухаю цей діалог із неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи! Хлопці перезирнулися. Але Тенґіз не дає їм оговтатися:

– Давайте, валіть звідси. Завтра розмову продовжимо.

Вони нерішуче тупцяють на місці.

– Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.

– Я радий, що до вас дійшло, чао.

Коли вони відійшли, я поцікавився:

– І хто такий Левон?

– Ти що, Левона не знаєш?

– Ні.

– Ну й мудак, – регоче Тенгіз.

– Ти чого?

– Бо я теж його не знаю.

Тепер настала черга реготати мені.

– То ти теж мудак!

– Я – ні. Я принаймні чув про нього.

– І хто ж це такий?

– Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв’язки з лягавими.

– І ти його ніколи не стрічав?

– З таким краще не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів поставив.

– А де його можна побачити?

– А тобі навіщо?

– Цікаво.

– Він буває в “Інтуристі”. Має там свій столик у Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: “Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть”.

– Не зрозумів. У що це я маю вкластися.

– За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть у зуби й відпустять.

Я різко втратив до нього інтерес.

– О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенґіз.

Польське авто спинилося за кілька кроків од нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензину, і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть із Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.

– Ми берем усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемося на стоянці позаду Оперного.

Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони і так прямували до готелю “Львів”. Коли він повідомив тарганів, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритись і щось там дзявкнула, та її зацитькали ті двоє, котрі спілкувалися з нами.

Ми від’їхали вслід за поляками. Дорогою я сказав:

– Може, спинитися десь на узбіччі й закупити товар?

– Не вийде. Нас пасуть.

Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський ГАЗик.

– Ті самі?

– Напевно.

– Коли вони встигли?

– А вони постійно всі заправки об’їжджають. Робота у них така. Ми ж їм не дали відчіпного, от їх і вкурвило.

– А тепер що?

– Спробуємо змитися.

На в’їзді в місто ми різко звернули ліворуч, тоді як франики поїхали просто. Потім попетляли вуличками і виїхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але ГАЗика не помітив. Та коли ми заїхали на стоянку, де на нас уже чекали поляки, раптом із-за рогу вигулькнув і наш знайомий ГАЗик. Він неспішно наблизився до стоянки і вичікувально завмер.

– Ну, і що тепер? – ляснув себе по коліні Тенґіз. –Поляки просто уриють, і все.

– Мусимо з ними передомовитися.

– Як? Навіть не думай до них наближатися.

Я витяг картку паперу і написав польською, що буду чекати в готелі біля газетного кіоску. Потім вийшов із авта і почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будівлею, з ГАЗика її видно не було. Біля будки крутилися діти. Я вибрав одного і спитав, чи він не хоче морозива. Та коли я пояснив йому, що для цього потрібно зробити, він зажадав не одну, а цілих чотири порції.

– Ви ж хочете, щоби лягаві не бачили, як я передам записку, правда?

– Ну.

– Вони мені поможуть, – кивнув на інших дітлахів.

Я покірно купив їм морозиво, дав записку, і за хвилю вони вже з галасом бігли поміж автами, мовби граючись у
лапанки. Малий ховався, пригинався і перебігав від авта до авта, наближаючись до поляків. А опинившись поруч, різко змахнув рукою – і пожмаканий клапоть паперу впав на коліна полякові.
Я сідаю в авто, пояснюю ситуацію грузинові, й ми під ошелешені погляди “ментів” від’їжджаємо. Їхній ГАЗик залишається пильнувати поляків, бо при потребі поляків, котрі не так добре знайомі з містом, легше буде переслідувати, ніж нас.

Зустрівшись біля кіоску з поляком, ми домовляємося на п’яту на цьому ж місці. Все одно їм треба оселитися, розпакуватись і пообідати.
Я зиркнув на годинника: час було рухатися в “Кентавр” на здибанку зі Славком.
 

У “Кентаврі” Тенґіз відразу рушив обстежувати столики в кожній залі в пошуках відповідної поживи. Я лишив на нього це захоплююче заняття, а сам підсів до Славка біля шинквасу. Славко замріяно бавився порожнім келишком. На другу порцію його явно не вистачало.

– Повторіть, – сказав я барменові. – А мені шампана.

– Ти де пропадав? – зрадів Славко.

– Ой, старий, де я тільки не пропадав.

Я не розповів йому про пригоди з грузином, обмежившись тільки халепою з чекістами.

– Але ти дурний! – похитав головою Славко. – Нащо ти погодився віддати їм ті вірші?

– Та я ж не понесу ту фігню верліброву, яку він засекретив: “Україна” – “мандоліна”. Ти скажеш Бодьові, щоби дав також ті віршовані “паровози”, бо ж Югославія –соціалістична країна, і там теж Леніна шанують. От я ці “паровози” й віддам чекістам. Бодьові шкоди цим не зроблю.
– Бодьові не зробиш, але собі зробиш... Ти що, дундук, не розумієш, про що їм розходиться? Вхопити тебе на гачок! Одне завдання виконаєш, потім – друге, і пішло, поїхало.
– І що ти пропонуєш?
– Не дзвони. Пішли вони в задницю. Що вони тобі зроблять?
– А все ж таки мені страх як хочеться побачити його морду, коли він буде читав “Натхнення в Леніна черпаю, До нього на пораду йду!”.
– Чи ти маєш їх за ідіотів?
– Ну, добре, переконав. Як там Наталя?
– Сумує. А ти чим займаєшся?
– Та зустрів тут одного кумпля. Халтурку запрограмував.
– Що за халтура?
– З польської перекладаю.
– Диви! Везе тобі. А я збираюся на рідні села. Що передати Наталі?
– Скажи, що я терміново мусив чкуряти в Югославію.
Ми обнялись і розійшлися.
Тенґіза я знайшов аж унизу за столиком із двома студентками. Вони вже весело реготали, попиваючи вино.
– А ось і Юрко! Знайомся: Іра і Наталя.
Мене мов окропом облили. У напівсутінках, що панували там, я не відразу роздивився обличчя панянок. Але тепер, коли сів, то побачив ту саму Наталю з Прикладного, яку ще пару днів тому так палко кохав.
Це ж треба було трафитися такому дивовижному збігові обставин! Ну, що вам сказати: мене заціпило, заклинило, засипало снігами.
Іра дивилася на мене розпроміненими очками, а Наталя, опустивши голову, малювала на столі китайські ієрогліфи. Якби я був китаєць, я би прочитав: “Сволота” або “Тварюка”. Або ще щось подібне.
– Іра знає польську, – підморгнув грузин. – Вам буде про що поговорити.
Ага! Он воно що. Ролі вже розподілені. І Наталя, котра, з усього видно, ще кілька хвилин тому фліртувала з грузином, чується тепер незручно, але вагається вона недовго. Рішення прийняте. Її чарівна голівка піднімається, рученька тягнеться за келихом і ніжний голосок вуркоче:
– За знайомство!
Чи доводилося вам коли-небудь опинитись у компанії своєї вчорашньої коліжанки та її нового кавалера? Скажу вам відверто: це не надто приємна ситуація. Навіть якщо на коліжанку вам уже начхати. Особливо це дошкуляє, коли ви кохалися з панною зовсім нещодавно, коли злизували з її язичка чуттєві слова і плели всілякі нісенітниці, від яких вона, здавалося, мліла. Тоді всі ті слова, які вона шепотіла вам – тільки вам у цілому світі – і які ви вже встигли надійно забути, починають зринати, наче роздуті потопельці, з дна пам’яті. І хочеться тоді їх проказувати знову, але вже вголос, так, аби ніхто, крім неї, не второпав потаємного змісту.
Я налив собі вина, одним духом вихилив і вишкірив свої чудові зуби до Іри. Щоби я здох, вона була нічим не гірша за Наталю. Я хочу сказати, вона була навіть краща. Вона була просто класна дівчина. Усмішка не сходила з її пухкеньких вуст.
– Ви художник? – спитала вона. – Нам Тенґіз про вас уже все розповів.
– Невже таки все? А про те, як ми в тюрмі сиділи розповідав?
– Ой ні! А ви сиділи?
– Місяць, як вийшли, – сказав я байдужим тоном.
Наталя вмить завмерла з роззявленим ротиком, стиснувши кулачки і затамувавши подих. Мабуть, у її голівці визрівала зараз одна єдина думка: що вона висловить Славкові за те, що підсунув їй цього... цього... та що там кривити душею – пройдисвіта.
– Да, було діло, – кивнув Тенґіз.
– А за що вас посадили? – спитала Іра.
Вона виявилася допитливою дівчинкою. Тенґіз із не меншою цікавістю очікував моєї відповіді. Жарт виявився повною несподіванкою, та він готовий був підігравати мені до кінця.
– Про це всі газети писали, – сказав я. – Про те, як ми з Тенґізом захопили літак і вимагали летіти у Швецію.
– Чому не в Югославію? – вжалила Наталя.
– Югославія би нас видала.
– То це були ви? – поїдала мене очима Іра.
– Еге ж. Але нас обдурили. Літак сів у Ленінграді.
– Як же це вас так скоро випустили? – процідила крізь зуби Наталя.
– Ну, ми ж не мали зброї. Так, якісь іграшкові пістолети. А ще тато у Тенґіза – міністр сільського господарства Грузії.
– А-а... тоді ясно...
– Наступного разу, дівчата, – сказав Тенґіз, – полетимо разом.
– Та ви що? Ще раз збираєтеся викрадати літак?
– Нема дурних. Полетимо на своєму, – засміявся Тенґіз, усе тісніше притискаючи до себе Наталю.
А вона, стерво, і не пручалася. Навіть навпаки. Тоді я теж підсунувся до Іри і запропонував брудершафт, аби перейти на “ти”. Ми вихляли вино з переплетеними руками, після чого вона хвилини три жувала мої вуста. Очі мої в цей час зизили у бік Наталі. Поганий приклад заразливий: ті цілувались узагалі без брудершафту.
“Я мала тільки одного хлопця!”. Уявляєте? Я ледве не повірив!
Іра була тепла і затишна, я би з задоволенням звився клубочком у неї на колінцях і заснув.
– Тут вам не бордель! – проскреготів суворий голос.
Над нашим столом нависла зловісна туша буфетниці. Тенґіз спокійно витяг із кишені троячку, поклав їй до кишені і спитав:
– А так?
– Та добре вже, – ліниво махнула рукою і важко покривуляла на своїх жиляках.
Продовження читайте щоп’ятниці