BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 21 (465), п"ятниця
4 лютого 2000 року


  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. ПЕРША СТОРІНКА
      • учасники останнього матчу на “Уемблі”
      • Чеченці виривають кореспондента з рук ФСБ
      • Такого не пробачають
      • Більшість просочилася у “Верховну Раду”
      • Примара китайсько-американської війни
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • А хто реабілітує Івана Геля?
      • Ви послизнулися – звертайтесь до суду
      • “НАШ ЧАС”: ПРОГРАМА НЕ БЕЗ ПРЕТЕНЗІЇ
      • Інвестиції на Львівщину потекли
      • СЕМІНАР З ТУРИЗМУ.
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • Філію “Укрнафти” в Бориславі не ліквідують
      • Податківець і “даішник” з’ясовували стосунки
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • Більшість просочилася у "Верховну Раду" (Закінчення)
      • УПЦ (МП) звинувачують у розкраданні
      • Референдум загрожує лише лівим
      • Який космос без України?
      • ОБ’ЄКТИВНИХ ЗМІ В УКРАЇНІ НЕ ІСНУЄ
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • Ющенко збирає борги
      • Євробанк підняв облікову ставку
      • СВІТ
    6. ПОСТУП У СВІТ
      • СВІТоогляд
      • Клестіль зволікає з рішенням
      • Американці затримали російський танкер
      • Мирний процес знову застопорився
    7. ІНТЕРВ"Ю В ПОСТУПІ
      • З історії “галицького лицарства”
    8. АРТ-ПОСТУП
      • Vous avez dit bizarre: ПОЕЗІЯ
      • Воннегут у лікарні
      • П’єр Боннар. Влада чистого кольору
      • Міста культури 2000
    9. ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ
      • Записки пройдисвіта
    10. АВТО-ПОСТУП
      • новинки
      • Якщо горить машина
      • Позашляховик від Porsche
      • Mercedes-Benz C 111 із мотором Ванкеля
    11. СПОРТ-ПОСТУП
      • Рівняння на “старшого брата”
      • То хто ж гратиме з англійцями в останньому матчі на “Уемблі”?
      • Чи зможе Медведєв “витягнути” нашу збірну?
      • СПОРТ-БЛІЦ
    12. ПОСТ-SCRIPTUM
      • КАЛЕНДАР
      • З кібер-сексом у майбутнє
      • гороскоп
  • pp_21_9  
     ЛЕГЕНДИ ПОСТУПУ
    СТОРІНКА 9
    № 21 (465), п"ятниця
    4 лютого 2000 року

     

    Записки пройдисвіта
    Юрій ВИННИЧУК

    Продовження

    Дівчатка виявилися дев’ятикласницями, хоча були такі наквацяні, що виглядали значно старшими. Й ось ми три години поїмо їх шампанським, напихаємо салатами, цукерками та “пірожинами” (це такі совкові тістечка з мокрого бісквіту, а по-галицьки – бішкопту), культурно розважаємо, ввічливо затискаємо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються їхати на хату. І звичайно ж, їм перед тим треба відвідати кльозет. Ми сидимо, допиваємо все, що на столі, й віддано чекаємо в передчутті заслуженого кайфу.

    Та якщо я вам скажу, що ми їх більше не бачили, то ви, мабуть, не будете занадто розпачати. Подумаєш – однією еротичною сценою менше. Зате скільки їх попереду!

    Зрозумівши, що нам “поставили капці”, ми з горя знищуємо ще одну пляшку шампана і починаємо не надто вередливим оком обстежувати всі ті “недогризки”, які ще зоставалися за столами.

    – А я казав: зателефонуймо до Оксани і Мар’яни, – зітхав я.

    – Ну да, ти у нас розумний, – огризався Тенґіз. – От пацанки! А скільки випили! Нічого, ще попадуться нам.

    Він перебігає очима від стола до стола, але в цю пору, коли оркестра перестала грати, за столами лишалися хіба самі профури і п’яні у драбадан польки. Поживитися явно вже не було чим. Парочка саме таких підтоптаних сотворінь гнила за сусіднім столом і кидала спраглі погляди в наш бік.

    Тенґіз демонстративно повернувся до них спиною.

    – Не дивися на них, а то ще підсядуть.

    – Проженемо, – сказав я.

    – Сумніваюся. Я вже стільки вдув, що мені по цимбалах.

    – Тоді якраз пора линяти.

    Я вже не таємний агент

    Ще того вечора я видзвонив у гуртожитку Славка і домовився зустрітися в обід у “Кентаврі”.

    А вранці ми вже мчимо назустріч новим пригодам.

    На заправці сновигають ті самі морди і зиркають на нас відверто вороже. Врешті, у двох здають нерви, і вони підвалюють до нашого авта. Якісь невиразні рибоокі типи з прищами на обличчі, для них спихнути одну пару джинсів – це свято, а тому таких, як ми, вони ненавидять.

    – Це наше місце. Так що дуйте звідси, – цвиркає один, а в самого тим часом, мабуть, холоне живіт від напруження й очі бігають мов сонячні зайчики.

    – Не поняв, – кривиться Тенґіз. – Ти кому триндиш? Мені?

    – Да, тобі.

    – А ти не помилився? Ти знаєш, хто я?

    – Не знаю і не хочу знати.

    – Тоді ти просто мудак! Але нічого, завтра ми приїдемо з Левоном, він тебе поставить на місце.

    – З яким Левоном?

    – А це ти у нього і спитаєш. Правда, це будуть твої останні слова в житті. Ясно, козел?

    Я слухаю цей діалог із неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи! Хлопці перезирнулися. Але Тенґіз не дає їм оговтатися:

    – Давайте, валіть звідси. Завтра розмову продовжимо.

    Вони нерішуче тупцяють на місці.

    – Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.

    – Я радий, що до вас дійшло, чао.

    Коли вони відійшли, я поцікавився:

    – І хто такий Левон?

    – Ти що, Левона не знаєш?

    – Ні.

    – Ну й мудак, – регоче Тенгіз.

    – Ти чого?

    – Бо я теж його не знаю.

    Тепер настала черга реготати мені.

    – То ти теж мудак!

    – Я – ні. Я принаймні чув про нього.

    – І хто ж це такий?

    – Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв’язки з лягавими.

    – І ти його ніколи не стрічав?

    – З таким краще не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів поставив.

    – А де його можна побачити?

    – А тобі навіщо?

    – Цікаво.

    – Він буває в “Інтуристі”. Має там свій столик у Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: “Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть”.

    – Не зрозумів. У що це я маю вкластися.

    – За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть у зуби й відпустять.

    Я різко втратив до нього інтерес.

    – О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенґіз.

    Польське авто спинилося за кілька кроків од нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензину, і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть із Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.

    – Ми берем усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемося на стоянці позаду Оперного.

    Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони і так прямували до готелю “Львів”. Коли він повідомив тарганів, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритись і щось там дзявкнула, та її зацитькали ті двоє, котрі спілкувалися з нами.

    Ми від’їхали вслід за поляками. Дорогою я сказав:

    – Може, спинитися десь на узбіччі й закупити товар?

    – Не вийде. Нас пасуть.

    Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський ГАЗик.

    – Ті самі?

    – Напевно.

    – Коли вони встигли?

    – А вони постійно всі заправки об’їжджають. Робота у них така. Ми ж їм не дали відчіпного, от їх і вкурвило.

    – А тепер що?

    – Спробуємо змитися.

    На в’їзді в місто ми різко звернули ліворуч, тоді як франики поїхали просто. Потім попетляли вуличками і виїхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але ГАЗика не помітив. Та коли ми заїхали на стоянку, де на нас уже чекали поляки, раптом із-за рогу вигулькнув і наш знайомий ГАЗик. Він неспішно наблизився до стоянки і вичікувально завмер.

    – Ну, і що тепер? – ляснув себе по коліні Тенґіз. –Поляки просто уриють, і все.

    – Мусимо з ними передомовитися.

    – Як? Навіть не думай до них наближатися.

    Я витяг картку паперу і написав польською, що буду чекати в готелі біля газетного кіоску. Потім вийшов із авта і почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будівлею, з ГАЗика її видно не було. Біля будки крутилися діти. Я вибрав одного і спитав, чи він не хоче морозива. Та коли я пояснив йому, що для цього потрібно зробити, він зажадав не одну, а цілих чотири порції.

    – Ви ж хочете, щоби лягаві не бачили, як я передам записку, правда?

    – Ну.

    – Вони мені поможуть, – кивнув на інших дітлахів.

    Я покірно купив їм морозиво, дав записку, і за хвилю вони вже з галасом бігли поміж автами, мовби граючись у
    лапанки. Малий ховався, пригинався і перебігав від авта до авта, наближаючись до поляків. А опинившись поруч, різко змахнув рукою – і пожмаканий клапоть паперу впав на коліна полякові.
    Я сідаю в авто, пояснюю ситуацію грузинові, й ми під ошелешені погляди “ментів” від’їжджаємо. Їхній ГАЗик залишається пильнувати поляків, бо при потребі поляків, котрі не так добре знайомі з містом, легше буде переслідувати, ніж нас.

    Зустрівшись біля кіоску з поляком, ми домовляємося на п’яту на цьому ж місці. Все одно їм треба оселитися, розпакуватись і пообідати.
    Я зиркнув на годинника: час було рухатися в “Кентавр” на здибанку зі Славком.
     

    У “Кентаврі” Тенґіз відразу рушив обстежувати столики в кожній залі в пошуках відповідної поживи. Я лишив на нього це захоплююче заняття, а сам підсів до Славка біля шинквасу. Славко замріяно бавився порожнім келишком. На другу порцію його явно не вистачало.

    – Повторіть, – сказав я барменові. – А мені шампана.

    – Ти де пропадав? – зрадів Славко.

    – Ой, старий, де я тільки не пропадав.

    Я не розповів йому про пригоди з грузином, обмежившись тільки халепою з чекістами.

    – Але ти дурний! – похитав головою Славко. – Нащо ти погодився віддати їм ті вірші?

    – Та я ж не понесу ту фігню верліброву, яку він засекретив: “Україна” – “мандоліна”. Ти скажеш Бодьові, щоби дав також ті віршовані “паровози”, бо ж Югославія –соціалістична країна, і там теж Леніна шанують. От я ці “паровози” й віддам чекістам. Бодьові шкоди цим не зроблю.
    – Бодьові не зробиш, але собі зробиш... Ти що, дундук, не розумієш, про що їм розходиться? Вхопити тебе на гачок! Одне завдання виконаєш, потім – друге, і пішло, поїхало.
    – І що ти пропонуєш?
    – Не дзвони. Пішли вони в задницю. Що вони тобі зроблять?
    – А все ж таки мені страх як хочеться побачити його морду, коли він буде читав “Натхнення в Леніна черпаю, До нього на пораду йду!”.
    – Чи ти маєш їх за ідіотів?
    – Ну, добре, переконав. Як там Наталя?
    – Сумує. А ти чим займаєшся?
    – Та зустрів тут одного кумпля. Халтурку запрограмував.
    – Що за халтура?
    – З польської перекладаю.
    – Диви! Везе тобі. А я збираюся на рідні села. Що передати Наталі?
    – Скажи, що я терміново мусив чкуряти в Югославію.
    Ми обнялись і розійшлися.
    Тенґіза я знайшов аж унизу за столиком із двома студентками. Вони вже весело реготали, попиваючи вино.
    – А ось і Юрко! Знайомся: Іра і Наталя.
    Мене мов окропом облили. У напівсутінках, що панували там, я не відразу роздивився обличчя панянок. Але тепер, коли сів, то побачив ту саму Наталю з Прикладного, яку ще пару днів тому так палко кохав.
    Це ж треба було трафитися такому дивовижному збігові обставин! Ну, що вам сказати: мене заціпило, заклинило, засипало снігами.
    Іра дивилася на мене розпроміненими очками, а Наталя, опустивши голову, малювала на столі китайські ієрогліфи. Якби я був китаєць, я би прочитав: “Сволота” або “Тварюка”. Або ще щось подібне.
    – Іра знає польську, – підморгнув грузин. – Вам буде про що поговорити.
    Ага! Он воно що. Ролі вже розподілені. І Наталя, котра, з усього видно, ще кілька хвилин тому фліртувала з грузином, чується тепер незручно, але вагається вона недовго. Рішення прийняте. Її чарівна голівка піднімається, рученька тягнеться за келихом і ніжний голосок вуркоче:
    – За знайомство!
    Чи доводилося вам коли-небудь опинитись у компанії своєї вчорашньої коліжанки та її нового кавалера? Скажу вам відверто: це не надто приємна ситуація. Навіть якщо на коліжанку вам уже начхати. Особливо це дошкуляє, коли ви кохалися з панною зовсім нещодавно, коли злизували з її язичка чуттєві слова і плели всілякі нісенітниці, від яких вона, здавалося, мліла. Тоді всі ті слова, які вона шепотіла вам – тільки вам у цілому світі – і які ви вже встигли надійно забути, починають зринати, наче роздуті потопельці, з дна пам’яті. І хочеться тоді їх проказувати знову, але вже вголос, так, аби ніхто, крім неї, не второпав потаємного змісту.
    Я налив собі вина, одним духом вихилив і вишкірив свої чудові зуби до Іри. Щоби я здох, вона була нічим не гірша за Наталю. Я хочу сказати, вона була навіть краща. Вона була просто класна дівчина. Усмішка не сходила з її пухкеньких вуст.
    – Ви художник? – спитала вона. – Нам Тенґіз про вас уже все розповів.
    – Невже таки все? А про те, як ми в тюрмі сиділи розповідав?
    – Ой ні! А ви сиділи?
    – Місяць, як вийшли, – сказав я байдужим тоном.
    Наталя вмить завмерла з роззявленим ротиком, стиснувши кулачки і затамувавши подих. Мабуть, у її голівці визрівала зараз одна єдина думка: що вона висловить Славкові за те, що підсунув їй цього... цього... та що там кривити душею – пройдисвіта.
    – Да, було діло, – кивнув Тенґіз.
    – А за що вас посадили? – спитала Іра.
    Вона виявилася допитливою дівчинкою. Тенґіз із не меншою цікавістю очікував моєї відповіді. Жарт виявився повною несподіванкою, та він готовий був підігравати мені до кінця.
    – Про це всі газети писали, – сказав я. – Про те, як ми з Тенґізом захопили літак і вимагали летіти у Швецію.
    – Чому не в Югославію? – вжалила Наталя.
    – Югославія би нас видала.
    – То це були ви? – поїдала мене очима Іра.
    – Еге ж. Але нас обдурили. Літак сів у Ленінграді.
    – Як же це вас так скоро випустили? – процідила крізь зуби Наталя.
    – Ну, ми ж не мали зброї. Так, якісь іграшкові пістолети. А ще тато у Тенґіза – міністр сільського господарства Грузії.
    – А-а... тоді ясно...
    – Наступного разу, дівчата, – сказав Тенґіз, – полетимо разом.
    – Та ви що? Ще раз збираєтеся викрадати літак?
    – Нема дурних. Полетимо на своєму, – засміявся Тенґіз, усе тісніше притискаючи до себе Наталю.
    А вона, стерво, і не пручалася. Навіть навпаки. Тоді я теж підсунувся до Іри і запропонував брудершафт, аби перейти на “ти”. Ми вихляли вино з переплетеними руками, після чого вона хвилини три жувала мої вуста. Очі мої в цей час зизили у бік Наталі. Поганий приклад заразливий: ті цілувались узагалі без брудершафту.
    “Я мала тільки одного хлопця!”. Уявляєте? Я ледве не повірив!
    Іра була тепла і затишна, я би з задоволенням звився клубочком у неї на колінцях і заснув.
    – Тут вам не бордель! – проскреготів суворий голос.
    Над нашим столом нависла зловісна туша буфетниці. Тенґіз спокійно витяг із кишені троячку, поклав їй до кишені і спитав:
    – А так?
    – Та добре вже, – ліниво махнула рукою і важко покривуляла на своїх жиляках.
    Продовження читайте щоп’ятниці