BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 20 (464), четвер
3 лютого 2000 року


  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. ПЕРША СТОРІНКА
      • міліція побила артиста
      • Державна символіка – за народні гроші
      • УКРАЇНІ ЗАБРАЛИ голос
      • Українця звинувачують в атентаті
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • Як створити те, що є
      • Польсько-український університет
      • Міліція побила заслуженого артиста
      • Похід червоноградських шахтарів на Київ
      • Британія допомагає незаможним львів’янам
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • Чи боїшся ти митників?
      • ЄБРР – Львівщині
      • Кому потрібна Нацгвардія?
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • “Меншість” – в облозі
      • Ідеш в уряд – здавай мандат
      • Громадська думка в Україні
      • Танковий тендер вийшов на фініш
      • Клятва прем’єра
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • “Газпром” мусить потерпіти
      • Драхма – сильна, як Геракл
      • Нетрадиційний бізнес набирає розмаху
      • СВІТ
    6. ПОСТУП У СВІТ
      • СВІТоогляд
      • Дамоклів меч над Клестілем
      • Пожиттєве ув’язнення – пілотам із Латвії
      • Буш-молодший програв Маккейнові
    7. СПОРТ- ПОСТУП
      • 12 уроків тенісу
      • “Львiвська Полiтехнiка” виконує завдання
      • Пивоварня каже: “Треба!” Футболiсти кажуть: “Так!”
      • СПОРТ-БЛІЦ
    8. ПОСТ-SCRIPTUM
      • (нема)
    9. плин часу
      • плин часу
      • Віртуальна політика
    10. ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ
      • Майстер і Маргарита - Транспозиція у Львів
    11. ХРОНІКИ ПОСТУПУ
      • По обидва береги Бугу: Зима 1939-40 років
      • Клуб комісара Бонця
    12. ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
      • Листи
    13. ПОП-АРТ-ПОСТУП
      • поп-арт-новини
      • Зима. Час збирати нагороди
      • Спілберг – знову лауреат
      • Новий старий рок-н-рол
      • Прими британської музики
      • поп-арт-новини
    14. НОСТАЛЬГІЯ
      • Сальвадор Адамо
      • Забуті герої
  • pp_20_14  
     НОСТАЛЬГІЯ
    СТОРІНКА 14
    № 20 (464), четвер
    3 лютого 2000 року

    Сальвадор Адамо
    МАЙКЛ

    Порожній і безлюдний гуртожиток пахнув старими газетами, дешевим алкоголем і якимось особливим смутком закинутих будинків. Канікули. Щоб убити хвилю туги, яка мало не збила мене з ніг, я вирішив побачити людей – живих, реальних. Яких-небудь, навіть студентів. Говорити зі стінами я не міг.

    Окрім мишей, у гуртожитку постійно і безвилазно жив тільки завгосп Сальвадор Адамо (місцеву красуню звали Рузі Квадро, а він став Сальвадором Адамо, коли їх застукали в ліфті). Сальвадор, людина-привид, зовні нагадував американського актора Джона Малковича, а зовсім не французького співака. Реальних прізвища, віку та рівня його стосунків із коменданткою не знав ніхто. Згідно з легендою, він був вічним студентом чи навіть гірше – аспірантом і перебував у тимчасовому любовному зв’язку з тією жінкою. За це вона дозволила йому жити в гуртожитку й оформила на ставку завгоспа. Що більше, він займав цілу “каптьорку”. Сам.

    Кімната Адамо була відчинена. Господар у кухні в одних зелених трусах “люби мене” грів на пательні вареники з магазинною солянкою. Запах стояв дивний. Вареники були з вишнями, як я пізніше довідався. Люди з магазину продали йому багато солянки. Річний запас. Окрім нього, її не брав ніхто. Одного разу Вася Циркуль якось необережно відкрив банку, і декілька краплин розсолу впало на його шлюбні мешти. Розчин був такої концентрації, що пропалив покривну тканину. Про що з цим любителем солянки розмовляти – загадка. Інтелектуалом, якщо вірити легенді, завгосп не був. Читав одну газету на тиждень – сторінки, де була програма. Вважали, що Сальвадор – бабник.

    Як не дивно, та, побачивши мене, він заговорив перший:
    – Чого тобі, старче?
    Це, я так зрозумів, у нього такий гумор.
    – Чувак, у тебе немає підручника з атеїзму?
    Ідіотське питання, і який з нього чувак, але вже хай буде.
    – Зайди в хату.

    Кімната вражала небачених масштабів безладом. Навіть при скидці на студентську романтику тут був явний “перебор”. Увесь вільний простір займали порожні, немиті баняки з-під солянки і парадокс парадоксів – книжки. Поличок не було. Вони стояли на купах. Банки були однакові – півлітрові. Книжки – різні. Найбільше якихось брошур із розряду “Як у домашніх умовах зробити автомат і стати мільйонером”, плюс три мільйони різноманітних довідників. На вікні замість штори висів старий коц, із тих, що бувають лише в лікарнях. З музики – радіоточка. З декорацій – портрет Нельсона Мандели, вирваний з “Огонька”. Чорно-білий. У куті. Всі його подальші дії на цьому тлі виглядали природно і досить нормально. Підійшовши до найбільшої купи, навіть не дивлячись на назви, він витягнув звідти якусь книжину.
    – На.

    Книжка називалася “Молодим супругам”. Який вона мала стосунок до наукового атеїзму, я не зрозумів. Шизофренік. Але куди піти, – гуртожиток порожній. Я залишився. Часу до поїзда – пів дня.
    – Вип’єш, старче?
    – Наливай.
    На тверезу голову тебе сприймати не можна, хотів я йому сказати, але стримався. Мало що йому прийде до голови після цього.

    Нахилившись, Сальвадор витягнув із-під стола трилітровий баняк і поставив на стіл. Колір рідини – темно-бурий. Мені стало страшно. Навіть якщо то було і якесь невідоме науці сухе вино, півтора літра на душу при такій теплоті – це небезпечно. Могло зірвати дах.

    У мене. Він і так псих, йому вже не страшно.
    – Чувак, що то за рідина, каніфоль?
    – Старче, це бальзам.

    Цікаво, з чого цей вар’ят його зробив. Налив повні стограмові склянки, і ми їх перекинули. Мовчки, без тостів і зайвих рухів. Не знаю – бальзам, не бальзам, але смак викликав нечіткі асоціації з одеколоном “Шипр”. Сальвадор закусив варениками з солянкою, я занюхав майкою. Своєю. Цікаво, що то буде далі.
    – Старче, я почитаю тобі свої вірші.

    На такий поворот сюжету я не чекав. Мене і так уже серйозно нервували ті нескінченні “старче” при його голосі, – таке враження, що говорити його вчив робот. Цікаво, як я маю витримати ще його поезію. Мало того, що вся хата завалена макулатурою, то він іще й поет. Переварити на тверезу голову це проблематично. Сальвадор прочитав мої думки, як слова на папірусі, і знову налив. Паралельно читаючи свої вірші. Музика при цьому грала  Бетховена на прохання якихось металургів, як пояснив диктор із радіоточки.

    Не знаю, чи все це спека, сперте повітря, Бетховен, чи та смердюча каніфоль, але в’їхати в ту поезію я не міг. Не виходило. Пливло. Все перед очима, і бамкало в голові.

    Прокинувся я від сильного бажання викинутися з вікна на асфальт і в польоті вдихнути свіжого повітря. Лежав я в кухні біля сміттєбаків. Смеркало. Де Сальвадор, і що я тут загубив – містика. Найгірше в моїй ситуації було те, що я вже на один день відстав од поїзда, який повіз студентів на миколаївські помідори, і тепер чітко збагнув, що знову не потрапив на поїзд. Запізнився. Перший раз я запізнився тому, що не мав квитка, і мене висадили з електрички контролери. Та як я маю пояснити, чому я прогуляв іще один день? Причому так, аби мені повірили і пробачили. Не можу ж я сказати їм правду. Загадка...



    Забуті герої
    МАЙКЛ

    – Заповніть анкети й віддайте їх старості групи. Завтра. ОК?

    Викладачка зі Штатів – стандартна, навіть класична голлівудська порода, в житті таких майже немає, – висока, суха, холодна і вбрана в одяг із магазину “Допоможемо сиротам”, із таким же ім’ям – Елізабет, прочитала нам якусь химерну лекцію про міжнародне становище. У лекції фігурували тільки колоритні розповіді з її професійно-особистого життя. Таїті, Канари, Індія, Україна. Бідні діти, багаті чоловіки, красиві жінки. Пальми. Кокосові горіхи. Світ великий і кольоровий. І не такий далекий. Виявляється, нам треба тільки правильно заповнити анкету, і будемо там, будемо. Так просто. Хмарочоси, великі чорні автомобілі-лімузини, смокінги. Ківі на сніданок. Університети: Гарвард, Берклі.

    Анкета – як анкета, стандартний перелік нехитрих запитань: бойові заслуги, знання мов і участь у якихось смішних псевдонаукових семінарах. Накінець одне серйозне запитання. Американський діловий стиль: яка подія у вашому житті справила на вас радикальне, поворотне значення, або яка прочитана книжка перевернула ваш світогляд, а навіть життя? Хороше запитання. Особливо про життя. Майже вся дітвора написала, що, прочитавши “Старий і море” Хемінгуея, вони щось там нового побачили у своєму мізерному житті і стали такими дуже вольовими і такими дуже цілеспрямованими, як та дурна риба, яку ловив старий. У морі.

    Років десять тому активісти писали, що, перечитавши “Як гартувалася сталь”, вони захотіли в Сибір, на БАМ.

    – Що писати, Бодю? Подією, яка перевернула моє життя, стала книжка. Просто дитяча книжка. Я вже не пам’ятаю, які там були малюнки. Здається, тільки збідований сірий вовк, який замерз на крижині, і ще якісь пухнасті кумедні малюки з дуже рожевими щічками, вбрані в завеликі національні одежини. На санках. Нічого надзвичайного. Щоправда, один вірш так і не випав із пам’яті. Книжка була потерта на кутах і якась м’якенька і зручна в користуванні. Більшість книжок у дитячій бібліотеці вже хтось читав, і вони були ніби теплі на дотик і пам’ятали дитячі пальчики, які гортали їх. Багато-багато маленьких пальчиків. Книжки читали мало не всі. У ті часи. Що в цьому оригінального? Пояснити американцям, що книжка, прочитана в дитинстві, “перевернула” мені життя? У час, коли люди звихнулися на комп’ютерних забавках, я маю преконати янкі, що елементарні літери, надруковані на папері – книжка, – замінили мені все і розірвали стіни Умовності.

    – Американці люблять красиві, примітивні й дурні байки у стилі Попелюшки. Це називається “американська мрія”. Мій дід мав поліпи в носі, страшенно хропів, і щоби не чути того постійного гуркоту, я поклявся на Біблії, що стану оперним співаком чи ще гірше – вивчуся на ЛОРА. І так далі. Чистив черевики і став володарем взуттєвого складу.

    Як можна передати те, що я мав і тримав у своїй голові, коли сидів у звичайному читальному залі, одночасно мандруючи вулицями Шанхая та Касабланки, коли я майже відчував, яка тверда табуретка в німецькій кухні часів депресії, повільно і замріяно плавав на плоті з Томом Соєром і Гекльбері Фінном? Квадратні очі Боді, який тільки-но перечитав “Острів скарбів” Стивенсона і, сильно махаючи руками, дуже рекомендував мені. Робінзон Крузо зі своїми  голодними козами, безлюдним островом і  П’ятницею...

    Навіть тепер, у часи великих перемін, я купую їх, свої улюблені книжки, покладені на розкладачки, просто на землю, на газету, збоку від широких прохідних прилавків базарів і просто доріг і площ. Вкритих пилюкою. Витертих часом і тисячами рук, які брали їх, читали їх. Тепер продають. Їх. Аби вижити у світі, де їм немає місця.

    – Придумай якусь красиву правдоподібну байку, й усе буде ОК.

    – Бодю, вони, може, не зовсім розумні люди (хоч і це сумнівно), але не ідіоти, і такі байки вміють ліпити самі.

    Я не написав нічого і наступного дня не віддав анкету. Подорож у країну кока-коли не відбудеться. Я прочитаю ще одну книжку про Великий каньйон і штат Вайомінг. Про велику країну, де я не буду ніколи.