BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 20 (464), четвер
3 лютого 2000 року


  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. ПЕРША СТОРІНКА
      • міліція побила артиста
      • Державна символіка – за народні гроші
      • УКРАЇНІ ЗАБРАЛИ голос
      • Українця звинувачують в атентаті
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • Як створити те, що є
      • Польсько-український університет
      • Міліція побила заслуженого артиста
      • Похід червоноградських шахтарів на Київ
      • Британія допомагає незаможним львів’янам
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • Чи боїшся ти митників?
      • ЄБРР – Львівщині
      • Кому потрібна Нацгвардія?
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • “Меншість” – в облозі
      • Ідеш в уряд – здавай мандат
      • Громадська думка в Україні
      • Танковий тендер вийшов на фініш
      • Клятва прем’єра
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • “Газпром” мусить потерпіти
      • Драхма – сильна, як Геракл
      • Нетрадиційний бізнес набирає розмаху
      • СВІТ
    6. ПОСТУП У СВІТ
      • СВІТоогляд
      • Дамоклів меч над Клестілем
      • Пожиттєве ув’язнення – пілотам із Латвії
      • Буш-молодший програв Маккейнові
    7. СПОРТ- ПОСТУП
      • 12 уроків тенісу
      • “Львiвська Полiтехнiка” виконує завдання
      • Пивоварня каже: “Треба!” Футболiсти кажуть: “Так!”
      • СПОРТ-БЛІЦ
    8. ПОСТ-SCRIPTUM
      • (нема)
    9. плин часу
      • плин часу
      • Віртуальна політика
    10. ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ
      • Майстер і Маргарита - Транспозиція у Львів
    11. ХРОНІКИ ПОСТУПУ
      • По обидва береги Бугу: Зима 1939-40 років
      • Клуб комісара Бонця
    12. ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
      • Листи
    13. ПОП-АРТ-ПОСТУП
      • поп-арт-новини
      • Зима. Час збирати нагороди
      • Спілберг – знову лауреат
      • Новий старий рок-н-рол
      • Прими британської музики
      • поп-арт-новини
    14. НОСТАЛЬГІЯ
      • Сальвадор Адамо
      • Забуті герої
  • pp_20_11  
     ХРОНІКИ ПОСТУПУ
    СТОРІНКА 11
    № 20 (464), четвер
    3 лютого 2000 року

    По обидва береги Бугу
    Зима 1939-40 років

    Лариса АНДРІЄВСЬКА

    Сумнозвісний пакт Молотова-Риббентропа поставив галицьких українців перед нелегким вибором, який був по суті вибором між двома лихами: “По який бік нового кордону шукати ліпшої долі? Що гірше: свастика чи червоний прапор?”. На щастя, вибір цей не був ефемерний. Адже кордон по Бугу та Сяну якийсь час залишався прозорим, бо пакт передбачав добровільне переселення з СРСР до Німеччини і навпаки.

    За короткий термін до сотень тисяч українців, котрі відвіку жили на території Краківського воєводства, долучились еміґранти з Радянської України. Окупований німцями Краків став центром української культури. Уникаючи ганебного “визволення”, сюди перебрався цвіт інтелігенції: Олександр Олесь і Богдан Лепкий, Юрій Яновський і Богдан Кравців, Євген Маланюк і Юрій Косач, чимало інших. Тим часом чимало митців і науковців, засліплених ідеєю обєднання українців у єдиній державі, залишилось у Львові. Як же велось українцям по обидва береги Бугу по тому, як недолугий мулярський підмайстер і семінарист-недоук поділили між собою Польщу?

    Життя української громади у Кракові частково відображає часопис “Краківські вісти”, який стилістикою (та й автурою) дуже нагадує довоєнні львівські “Діло” та “Слово”. Тим часом свіжоспечені радянські громадяни у Львові замість довоєнного пресового розмаїття отримали лише два урядові часописи: “Вільну Україну” українською мовою і “Червони Штандар” – польською.

    Жодне з тих видань не дає, звісно, повної та об’єктивної оцінки подій. Воно і зрозуміло, бо прогітлерівська преса мусила бути толерантною до Сталіна, а просталінська – до Гітлера. Взимку 39-40 років обидва фюрери – червоний і брунатний – найближчі союзники. Вони налагоджують повітряну комунікацію Москва – Берлін і будують канал Одеса – Данциґ. Вони ще вітають один одного з уродинами.

    На тлі спільної полонофобії обох вождів і персональної юдофобії Гітлера ставлення до українців по обидва боки кордону цілком лояльне. Проте лояльність слід відробляти, зокрема регулярним виявом вірнопідданських почуттів. “Хлібом і сіллю вітають сяницькі українці дорогого гостя Генерального губернатора окупованих польських просторів Франка. Поруч штандартів зі свастикою в повітрі майорять синьо-жовті прапори і хоругви” (“Краківські вісти” від 31 січня 1940 року).

    Не менш пишно зустрічали у Львові першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова. Ось тільки не видно національних прапорів, бо, згідно з “новими завданнями”, їх затавровано як “синьо-жовті ганчірки”. Стосовно атрибутики німці виявилися мудрішими. Нащо було відбирати в аборигенів їхні брязкальця? Вони не лізли в українські справи, вони їх просто іґнорували.

    Якщо по лівий бік Бугу вільно відкриваються “Луги”, “Просвіти” і нові українські парафії, то по правий їх оголошують розплідниками “буржуазного націоналізму” і закривають, а замість них відкривають червоні кутки та райкоми КП(б)У.

    Наприкінці 1939 року доктор Кубійович на громадські пожертви заснував у Кракові “Українське Видавництво”, яке випустило твори Руданського та Шевченка, читанки для українських дітей, часопис для дітей “Малі друзі” і для юнацтва – “Молоді друзі”. А також “ріжнокольорові образи  Володимира Великого, Ольги та Святого Юрія”, серію “Народна бібліотека”, “Народний колядник”, Календар-альманах на 1940 рік.

    У цей же час львівські книгарні захаращені “Коротким курсом історії ВКП(б)”, творами Молотова, Кагановича та Калініна, а також портретами членів радянського уряду. А дітям “колишньої Західної України” рекомендовані  високоідейні опуси про Павлика Морозова, Валерія Чкалова та Василя Чапаєва.

    Українська інтелігенція Кракова зустрічається в українському Касині, в каварні “Кристаль” братів Бізанців і – не менш часто – в чергах на біржі праці. Славетні богослови та професори університету, літератори та митці торгують у кнайпах різним дріб’язком, виробляють свічки та мило і мріють про вакансію кельнера чи касира в ресторації. Щоправда, всі, крім жидів, мають допомогу за безробіттям і пенсію від німецького уряду. А головне – цілковиту творчу свободу. Політикою краківські еміґранти воліють не цікавитись, а цікавляться, приміром, проблемами української модерної літератури.

    “Що таке український футуризм? – розмірковує на шпальтах “Краківських вістей” автор із прозорим псевдо “Б.Р-ак”. – До війни українське письменництво черпало теми переважно з села, бо місто було українцям майже чуже. І тільки після війни футуристи ніби-то відкрили його для себе. Їх захопили такі почуття та емоції, що вони не встигали переводити їх у звиклі слова, а висловлювалися уривками слів та окремими складами: “дир... бул... щил... ва... мак... кро... Футуристи дали українській літературі дуже великого поступу, особливо Михайль де Семенко. Вони розкріпачили і урбанізували українську мову. Шкода, що партія заборонила футуризм”.
    За кількасот кілометрів східніше за той футуризм можна спокійно накласти головою.

    Якщо під німцями митці мали тільки допомогу за безробіттям, то совіти забезпечили їх роботою. Адже армія Агітпропу вимагала сотень і сотень рук.

    Літератори могли, приміром, дописувати до постійної рубрики “Вільної України” “Піснею про Сталіна починаєм день”. Окрім “високохудожніх” творів на честь “батька народів”, тут з’являються “українські народні” прислів’я:
    “Коли б не Ленін і Сталін, були б ми відсталі”, “Спасибі Іллічу – електрикою свічу”.
    І такі-от “частушки”:
    “Я зі Сталіним сиділа,
    Як із рідним братом,
    І давала обіцянку
    Краще працювати”.
    “Ти, дівчино молода
    З колгоспу Ворошилова,
    За рекордні врожаї
    Носиш орден Леніна.
    Всі заможно ми живемо,
    Бо в колгоспі робимо.
    Гроші, хліб є і скотина,
    Ще й чистенько ходимо”.
    У газеті навіть вказано, де і з чиїх вуст було зафіксовано ці перли радянського фольклору.
    До 60-річчя Сталіна найбільш свідомі львівські поети згуртувались і видали колективну поему “Слово про великого і рідного Сталіна”:
    О галицька земле з керви
    споконвіку багрова –
    Вже круки летять гайворонням
    пить кров бідних мас.
    Та Сталін як батько трудящих
    любимий довіку
    Очима орлиними глянув
    у пекло образ.
    Устав із-за столу, задумавши
    думу велику,
    І видав Червоному війську у
    похід наказ”.

    На сторінках цього висліду “літературної груповухи” масово фігурують насилувані дівчата, відрізані груди та видовбані очі. Ксьондзи та монахи тут здирають шкіру з українських дітей (буквально), а вагітним жінкам “вирізують плоди кроваві і сиплять каміння в їх надри під регіт юрби”. Оскільки поему писали гуртом, визначити авторство окремих кавалків неможливо. І добре, що неможливо, бо це було би надто прикро. З цієї ж причини не наводжу переліку авторів.

    У Новорічному привітанні до “багатонаціональної сім’ї Радянського Союзу”  Сталін згадує народи Західної України та Західної Білорусії аж утричі частіше, ніж решту народів СРСР.

    У Новорічному привітанні Гітлера про українців не згадано взагалі. І хоча його слухняно передрукували “Краківські вісти”, воно стосувалося тільки “вищої раси”, тобто німців.

    З 4 до 8 січня “Краківські вісти” не виходили, бо і редактори, і читачі святкували “українське” Різдво. Число від 8 січня подає традиційні різдвяні оповідки та коляди Стефановича:
    Біля ясел – Мати Божа
    Мати Божа, Панна гожа,
    Панна чистая, хороша,
    Наче рожа.
    По правий берег Бугу Миколая, Різдво та Водохрещу скасовано, натомість запроваджено купу нових свят, які здебільшого мають некрофільський присмак: 10-ліття самогубства Маяковського, 5-а річниця вбивства Кірова, 16-ліття смерті Леніна тощо. Кожну з тих трагедій відзначали загальноміськими траурними зборами у Великому театрі.
    А найбільшим “зимовим святом” було 60-ліття “великого вождя”. Від “трудящих Львова” вождь отримав вельми оригінальний презент: було перейменовано всі львівські кінотеатри. “Ванду” на Знесінні – на Марії Осипенко, “Європу” на Академічній – на імені Леніна, “Ґражину” на Сапіги (нині – вул. Бандери) – на Чапаєва, “Марисеньку” на площі Смольки (нині – пл. Генерала Григоренка) – на “Піонер”, “Байку” на Зеленій – на “Комсомолець України”  тощо.
    До перейменування вулиць нові господарі візьмуться лише по війні, а от підприємствам пощастило менше. Славетну фабрику Бачевського перехрещено на “Державний лікеро-горілчаний завод №1”, а “чоколяду “Бранка”, марку якої знала ціла Європа, – на “Кондитерську фабрику імені Кірова”. На прохання трудящих, звісна річ.
    У січні 1940 року німці розпочали на окупованих землях грошовий обмін. Населення Краківського воєводства отримало наказ негайно здати всі банкноти номіналом 100 і 500 злотих до німецьких кредитових кас. Навзамін окупанти  обіцяли за деякий час повернути гроші вже в райхсмарках. У краї зчинилася цілком зрозуміла паніка. У кожній брамі спекулянти міняли “сотки” на 75 злотих дрібними, аж поки  губернатор Франк не запровадив смертну кару за грошові спекуляції.
    А у Львові польські злоті поміняли на совітські рублі. Одного прекрасного дня просто взяли і скасували старі гроші. А з тих, що лишалися у населення та на приватних рахунках, обміну на рублі підлягали тільки 300 злотих. Таким чином, одного ранку галичани прокинулися обібраними до нитки. “Визволителі” трактували такий крок як удар по “недобитих буржуях”. Мовляв, у чесних людей жодних накопичень бути не може.
    В останні дні зими 39-40 рр. на всіх українських землях  випали великі сніги. У Львові підрозділи НКВС виганяли на розчищення шляхів “усіх працездатних чоловіків і жінок віком від 18 до 45 років з власним інструментом і транспортом”. У Кракові аналогічні роботи виконували жиди та політв’язні. До кривавої бійні, яку нишком готували світові “вірні союзники”, залишалось усього півтора роки. До Декларації незалежності України – довгі п’ятдесят один рік, десять місяців і три дні.



    Клуб комісара Бонця
    Бомба на складі

    Комісар поліції Йосип Бонцьо був легендою передвоєнного Львова. Він вивів на чисту воду чимало “молодиків з-під темної зірки”, як називали у Львові кримінальників. Симпатики “Клубу комісара Бонця” мають унікальну змогу особисто взяти участь у розслідуваннях “львівського Пінкертона”. У вас ні за гріш пропадає невизнаний геній дедукції? Щочетверга шукайте в “Поступі” карколомні кримінальні загадки, в основу яких покладено реальні  події.
    Хто би міг подумати? Бомба на складі нафтової фірми “Галіція” виявилася справжньою.
    Бонцьо задумливо гортав сторінки справи і згадував нещодавній процес над терористами з Української Військової Організації. Ці хлопці добряче полоскотали нерви обивателям. І нехай замах на Східні Торги був невдалим, “увісти” довели, що львівські українці є грізною та дієвою політичною силою.
    Так і не зрозуміло, що врятувало знаменитий львівський ярмарок у Стрийськім парку. За офіційною версією, “увістів” підвела неякісна вибухівка, інакше при вибухах загинули би десятки тисяч людей. За версією українських кіл, акція була суто демонстративна, і жодних кривавих жертв не планувалося. Бомбісти швидко опинилися за гратами, бо, як у кожній підпільній організації, в УВО не обійшлося без провокаторів. А поки “увістів” тягали по судах, у них з’явилося чимало наступників. Чи є кращий метод нашкодити конкурентові чи дошкулити знахабнілому сусіду, ніж зателефонувати і повідомити, що в його бюрі чи мешканні от-от вибухне бомба? Часто сапери та поліція летіли на тривожний виклик, а він виявлявся чиїмось дурним жартом.
    Але бомба на складі нафтової фірми “Галіція” була таки справжня. І якби не пильність одного з працівників, пана Тустанівського, за кілька годин вибух висадив би в повітря сотні цистерн із нафтою. За долю приголомшливої знахідки Бонцьо був спокійний. Він знав, що сапери 40-о піхотного полку з Цитаделі добре знають свою справу. Та його непокоїв оцей Тустанівський, який знайшов бомбу. Уявіть собі ситуацію: ні світ ні зоря цей чоловік влітає до помешкання шановного директора складу, волаючи, що БАЧИВ УВІ СНІ, як двоє невідомих підклали до “Галіції” бомбу з годинниковим механізмом, і опівдні вона має експлодувати. Сонний директор спершу хотів зателефонувати на Кульпарків, але Тустанівський так розпачливо бив себе у груди і вимовляв такі страшні присяги, що переконав директора оглянути склад. Чи не диво: все було так, як у страшному сні Тустанівського.
    Зрештою, Бонцьо склав відклав папери і гукнув до свого помічника інспектора Піскозуба:
    – Пане Казю, чи виріте ви у віщі сни?
    – Залежить, хто їх видить, пане комісаре. Я стільки разів приарештовував того Тустанівського за пиятику, що, гадаю, йому ніц не сниться, крім балії з горівкою.
    – А як ви пояснюєте цілий трафунок?
    – Та, мабуть, той халамидник сам і підклав бомбу, бо хтів вислужитися перед директором.
    – Гаразд, збирайтеся. Глянемо на того провидця. Та спершу я хотів би побалакати з директором.
    У приймальні директора складу молодий секретар, ніяковіючи, попросив поліціянтів трохи зачекати,  мовляв, директор от-от звільниться. Тож їм довелося вмоститися на лаві для відвідувачів.
    Масивні двері не могли притлумити страшний галас у кабінеті. Директор, вочевидь, давав комусь із підлеглих великого прочухана:
    – Всьо, йолопе, мій терпець урвався! Аби я тебе тут більше не видів! Я ще припильную, аби жодна пурєдна фірма не дала тобі роботи!
    Крізь громи і блискавки директорового голосу пробивалося чиєсь жалібне скімління:
    – Та пане дирехторе, та простіть... Присягаюся, що це було востатнє. Та я ж вам двайцять років вірою і правдою...
    – Ти хоч знаєш, скільки там було нафти? Півміста могло би спалахнути!
    – Та простіть, сердешно вас благаю. Пожалійте моїх діток, га?
    – Ні, годі з мене! Мене ще й на кпини тепер беруть, що я тримаю у штаті провидців і ворожбитів! Геть звідси, поки я не перерахував тобі ребра!
    – Та пане дирехторе!
    За мить усі почули, що в кабнеті впало щось важке. Бонцьо поглянув на секретаря, який то полотнів, то заливався червоною барвою, і відкашлявся:
    – Боюсь, у них там дійде до каліцтва. Може, нам втрутитися?
    – Йо-йой, не губіть моєї кар’єри, – перестрашено залопотів секретар, – пан директор велів нікого не пускати. Зачекайте ще трішки!
    – А кого це так пісочить ваш вельмишановний директор?
    – Та одного нашого працівника, такого собі  Тустанівського. Пан директр нині звільнив його, а бідака прийшов проситися назад.
    – Тустанівського? – Піскозубові очі вилізли на чоло. – Того, що спить і видить, як підкладають бомби?
    – Так, саме його, – зітхнув  секретар. – Пан директор має важку вдачу, але нікого не сварить надурно. Він просто не терпить, коли хтось порушує посадові обов’язки.
    – Перепрошую, – нещадно шкробав потилицю Піскозуб, – хіба до обов’язків Тустанівського входило висадити в повітря нафтовий склад? Ваш шеф завше такий вдячний і справедливий? Будь-хто інший дав би Тустанівському медаль!
    Секретар не встиг відповісти, бо двері кабінету з гуркотом прочинилися. Миршавий чоловічок, вочевидь, пришвидшений добрим копняком, пролетів скрізь приймальню і задріботів сходами на вулицю.
    З-за дверей тут же проревів громовий голос директора:
    – Мене ні для кого немає! Я мушу вгамувати свої розтріпані нерви!
    – Цікава контора ця “Галіція”, – протягнув Піскозуб. –  Ви щось розумієте, пане Юзю?
    – Здається, так. Думаю, нам тут більше нічого робити. Ходімо, дорогою я все вам поясню.
    А ви, шановний читачу, маєте якесь пояснення цієї загадкової ситуації?
    Відповідь – наступного четверга
    Відповідь на кримінальну загадку “Труп на снігу”, вміщену в “Поступі” від 27 січня.
    Якби цього чоловіка вбили під ґанком корчми, тепло його тіла мусило би розтопити тонкий шар снігу. Тим паче, якби він якийсь час катулявся по землі, як свідчить корчмар. Натомість на снігу є тільки слабий відбиток тіла.  Очевидно, що бідного хлопа застрелили деінде, а потім вклали під ґанком уже зимний труп.
    Л. А.