BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 20 (464), четвер
3 лютого 2000 року


  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. ПЕРША СТОРІНКА
      • міліція побила артиста
      • Державна символіка – за народні гроші
      • УКРАЇНІ ЗАБРАЛИ голос
      • Українця звинувачують в атентаті
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • Як створити те, що є
      • Польсько-український університет
      • Міліція побила заслуженого артиста
      • Похід червоноградських шахтарів на Київ
      • Британія допомагає незаможним львів’янам
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • Чи боїшся ти митників?
      • ЄБРР – Львівщині
      • Кому потрібна Нацгвардія?
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • “Меншість” – в облозі
      • Ідеш в уряд – здавай мандат
      • Громадська думка в Україні
      • Танковий тендер вийшов на фініш
      • Клятва прем’єра
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • “Газпром” мусить потерпіти
      • Драхма – сильна, як Геракл
      • Нетрадиційний бізнес набирає розмаху
      • СВІТ
    6. ПОСТУП У СВІТ
      • СВІТоогляд
      • Дамоклів меч над Клестілем
      • Пожиттєве ув’язнення – пілотам із Латвії
      • Буш-молодший програв Маккейнові
    7. СПОРТ- ПОСТУП
      • 12 уроків тенісу
      • “Львiвська Полiтехнiка” виконує завдання
      • Пивоварня каже: “Треба!” Футболiсти кажуть: “Так!”
      • СПОРТ-БЛІЦ
    8. ПОСТ-SCRIPTUM
      • (нема)
    9. плин часу
      • плин часу
      • Віртуальна політика
    10. ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ
      • Майстер і Маргарита - Транспозиція у Львів
    11. ХРОНІКИ ПОСТУПУ
      • По обидва береги Бугу: Зима 1939-40 років
      • Клуб комісара Бонця
    12. ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
      • Листи
    13. ПОП-АРТ-ПОСТУП
      • поп-арт-новини
      • Зима. Час збирати нагороди
      • Спілберг – знову лауреат
      • Новий старий рок-н-рол
      • Прими британської музики
      • поп-арт-новини
    14. НОСТАЛЬГІЯ
      • Сальвадор Адамо
      • Забуті герої
  • pp_20_10  
     ПОСТУП ІЗ ПРОДОВЖЕННЯМ
    СТОРІНКА 10
    № 20 (464), четвер
    3 лютого 2000 року

    Майстер і Маргарита
    Транспозиція у Львів

    ФО.-ПА. Михайла БУЛГАКОВА

    Продовження

    Іван вибіг у велику кімнату приймальні, схопив трубку, а жінка в цей час почала тихо розпитувати Буйно-Сороміцького:
    – Жонатий?
    – Та ви що? – відповів Буйно-Сороміцький, досі не отямившись від ганьби.
    – Працює?
    – Десь працює, а де – у нього самі спитайте.
    – Міліція? – закричав Іван в трубку. – Черговий? З’єднайте зі спецвідділом СБУ!.. Не можете?.. Ну, тоді приймайте термінову заяву самі: в місті з’явився небезпечний злочинець. Так!.. Ні... Лише я його бачив... Висилайте негайно два наряди зі зброєю. Що?.. Заїдьте за мною... А-а... так, вибачте, з вами говорить поет Іван Понурий із психлікарні. Виходжу вам назустріч через десять хвилин!.. Ви чуєте?.. У-у, сволота, кинули трубку! – розлютився Іван, махом збив телефон на підлогу, розвернувся, крикнув:
    – Я пішов, будьте здорові, – і різко відчинив двері в почекальню. Та за ними вже стояли санітари, що швидко й непомітно вбігли сюди через інший, запасний вихід.
    – Дайте дорогу, – засичав Іван.
    Буйно-Сороміцький затулив обличчя. Зчинився шум і крик, заметушились лікар і медсестра, Івана знову сплутали. Пролунали слова “Гостра парафренія!”, і в сідницю поета увігнали три ампули якогось прозорого розчину.
    – Банда! – кричав Іван. – Я знав, знав... Вас всіх підіслав професор! Ага-а, думаєте мене загнати... я знав ще там, на базарі! А ти... – дико блимаючи білками в бік Буйно-Сороміцького, не затихав бідолашний поет, – ти ж і є той переодягнений курдупель! Признавайся, ану... ти теж вмієш розчинятися! А ти, свиня, д-думаєш я тебе не ф-ф-пізнаю... – безсило пручався Іван, повертаючи голову в бік медсестри, однак язик його вже заплітався, і слова його помітно втрачали звучність.
    Поступово Іван, а разом з ним метушня та крики в приймальній почали стихати, поет заспокоївся, позіхнув, пробурмотів: “Як хочете, я вас попередив! Мене тепер... тепер найбільше Пілат... цікавить. Пілат...”, – повіки його обважніли, заплющились, і в оточеній пітьмою кімнаті зависла скорботна тиша...
    Розділ 8
    ВИРОК
    Гнітюча тиша зависла в оточеній напівпітьмою кімнаті: мовчав Понтій Пілат, прокуратор Іудеї – і чоло його прорізала важка борозна; завершив свою розповідь його гість. Він мовчки підвівся, запнув свій чорний хітон, вклонився легко у бік прокуратора, одягнув шолом і зник у проймі дверей.
    Тепер прокуратор не мав жодних сумнівів: він знав, як розпорядиться своєю долею арештант, і що з ним йому, Пілату, вже ніколи не зустрітись. Не діймали його більше здогадки, і ясною була його голова. Прокуратор знав також, що доля посміялася з нього, і він, засліплений злістю, нетерпінням і самим собою, не дослухався до голосу сумління і не зрозумів Га-Ноцрі. Що ж, історія про смерть Сократа, яку щойно нагадав незвичайний гість, пояснювала все. Філософ не погодиться на втечу і не зуміє зректися своєї істини. Відтак, залишається одне: будь-що переконати первосвященика Кайяфу в недоречності вироку, запропонованого Синедріоном для ухвали сьогодні на світанку, в цей особливо знавіснілий йому, Пілатові, день і рік празника Паски Іудейської.
    Єршалаїмське сонце, що з якоюсь досі не бувалою заповзятістю спалювало Місто, ще не встигло піднятись до апогею, коли на верхню терасу саду з дальнього крила палацу вийшов прокуратор Понтій Пілат, і крок його був владний та рішучий.
    Всі накази, віддані прокуратором напередодні, було швидко і точно виконано, і тут, на терасі, біля мармурових левів, що ліниво охороняли сходи в нижню колонаду, з Понтієм Пілатом ніби ненароком зустрівся виконуючий обов‘язки головуючого Синедріону, первосвященик іудейський Йосиф Кайяфа.
    У саду було тихо. Але гострий слух прокуратора піймав далеко і десь внизу, з боку міської площі, там, де кам‘яна стіна палацу межувала з нижніми терасами саду, низьке клекотіння, над яким раз у раз виринав угору і доносився аж сюди ледь чутний і тонкоголосий чи то стогін, чи то крик.
    Сонце безжалісно затоплювало верхню частину саду з її пальмами на бридких черепаших ногах, виступ тераси, з якої перед прокуратором розкинувся весь біснуватий Єршалаїм з його висячими мостами, фортечними мурами і, головне, з якоюсь недолугою брилою мармуру та золотими лускатими перепонками замість даху – храмом Єршалаїмським.
    Споглядаючи все це, прокуратор зрозумів, що там, де площа, вже повно люду, і міріади розворохоблених нещодавніми тривожними подіями єршалаїмців, – увесь цей натовп, з нетерпінням очікує проголошення вироку, і що серед цього жадібного гомону вже покрикують метушливі, всюдисущі гендлярі водою.
    Прокуратор розпочав з того, що запросив первосвященика на балкон, аби сховатися від немилосердної спеки, однак Кайяфа ввічливо відмовився і пояснив, що змушений відхилити пропозицію, аби не порушувати домовленої угоди і зберегти себе від зайвих свідків. Пілат накинув капюшон на ледь залисувату голову і повів розмову. Розмова ця відбувалася грецькою.
    Пілат сказав, що він розглянув справу Ієшуа Га-Ноцрі і ухвалив вирок його смерті. Таким чином, до страти, що мала відбутися сьогодні, приречено трьох злочинців: Дісмаса, Гестаса, Вар-раввана, і ще, крім них, цього Га-Ноцрі. Перші два, що наважилися підбивати люд супроти цезаря, захоплені з боєм римською владою, числяться за прокуратором, а тому про них зараз говорити без потреби. Інші два, Вар-равван і Га-Ноцрі, схоплені місцевою владою і засуджені Синедріоном. Згідно закону, згідно звичаю і традиції, одного з цих двох злочинців необхідно буде сьогодні відпустити на волю в честь великого празника Паски.
    Отож прокураторові бажано було б знати про наміри Синедріону, вірніше, кого з цих двох злочинців буде звільнено: Вар-раввана – і це ім‘я Пілат назвав із переконаною твердістю (так, що здавалось, заперечити йому було неможливо) – чи... Га-Ноцрі?
    Кайяфа схилив голову, на знак того, що запитання йому цілком зрозуміле, і відповів:
    – Синедріон просить відпустити Вар-раввана.
    Прокуратор чудово знав, що саме цю відповідь він почує від первосвященика, однак завдання його полягало якраз у тому, аби показати, що така відповідь викликає у нього неабиякий подив.
    Пілат здійснив свій намір з превеликою майстерністю. Брови на його погордливому обличчі злетіли вгору, прокуратор послав у вічі первосвященика нищівний і разом з тим здивований погляд.
    – Щиро кажучи, – тут прокуратор похопився, як би слова ці ненароком не зрадили його у протилежному, і швидко продовжив з лагідною погрозою, – твоя відповідь, первосвященику, мене вражає. Боюся, аби не сталося між нами непорозуміння.
    Пілат пояснив. Римська влада зовсім не зазіхає на права місцевої духовної влади, і первосвященику це добре відомо. Проте помилка у даному випадку більш ніж очевидна. Зрозуміло, що у виправленні цієї помилки римська влада зацікавлена перш за все.
    Бо ж, як насправді слід розуміти, злочини Вар-раввана і Га-Ноцрі зовсім не співмірні. Якщо другий, явно божевільний, завинив у виголошуванні безневинних промов перед юрбою в Єршалаїмі і деяких інших місцях, то дії першого обтяжені значно вагомішою небезпекою. Мало того, що він дозволив собі прямі заклики до заколоту, але він ще й вбив вартового при його арешті. Вар-равван незрівнянно небезпечніший, ніж Га-Ноцрі.
    З огляду на сказане прокуратор вважає, що первосвященик зобов‘язаний переглянути рішення: залишити на волі того, хто з цих двох підсудних менш шкідливий, а таким, без сумніву, є Га-Ноцрі. Отже?
    Кайяфа сказав тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно ознайомився з означеними справами і повторно сповіщає про свій намір звільнити Вар-раввана.
    – Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, іменем котрого промовляє римська влада? Первосвященику, повтори ще раз! Я питаю тебе – повтори втретє!
    – І втретє повідомляю, що ми звільняємо Вар-раввана, – тихо промовив Кайяфа.
    Всі надії на цю розмову враз розвіялись, і продовжувати далі було ні до чого. Бесіда з різнооким гостем свідчила, що будь-які зусилля прокуратора будуть марними. Філософ відходив назавше, і нестерпний жахливий біль його, Пілата, нікому вже не вдасться вилікувати. І не буде від нього жодного порятунку, окрім смерті.
    Однак не ці роздуми оволоділи Пілатом. Нудьга, добре знайома і невідступна туга, що вже сьогодні приходила на балконі і в темній кімнаті, пронизала його єство, а з нею зринула в недавній пам‘яті і стала перед очима, здавалося б, недоречна розмова про розплати, і думка: “Безсмертя... прийшло безсмертя...”. Чиє безсмертя прийшло? Цього не зрозумів прокуратор, але відлуння загадкового безсмертя овіяло його холодом, від якого запропастилося кудись палаюче сонце і настала пустка.
    – Згода, – сказав Пілат, – хай буде так.
    Він огледівся, огорнув поглядом світ, розлеглий перед ним, сягнув до обрію і здивувався, наскільки все змінилось навкруги. Кудись подівся кущ, обважнілий розбуялими трояндами, зникли кипариси, що обрамляли верхню терасу, запропастились і гранатові дерева, і білий постамент серед лаврового живоплоту, і сам живопліт. Затопила все це якась трясовина, і рушила вона кудись в безодню,  а разом з нею рушив і сам Пілат. Тепер його затягував у вир, задушливий і обпалюючий, найстрашніший гнів – гнів безсилої розпуки.
    – Тісно мені, – вимовив Пілат, – тісно мені!
    Він холодною, вологою рукою шарпнув за пряжку плаща, і той впав на пісок.
    – Сьогодні парить, десь збирається на грозу, – відізвався Кайяфа, не зводячи погляду з виразного обличчя прокуратора і немов передчуваючи муки, що очікують усіх попереду. “О, страшний, безжалісний місяць нісан цього року!”
    – Ні, – сказав Пілат, – це не тому, що парить сьогодні, а тому, що тісно мені з тобою, Кайяфо. – Відтак, звузивши очі, Пілат усміхнувся і додав: – Будь обережний, первосвященику.
    Широкі зіниці первосвященика зблиснули, і не менш вдало, ніж прокуратор перед тим, він відобразив на своєму обличчі здивування.
    – Що чую я, прокураторе? – спокійно і з погордою відповів Кайяфа. – Ти погрожуєш мені після вироку, затвердженого тобою ж? Невже це можливо? Ми звикли до того, що римський прокуратор зважає на слова і думає перед тим, як щось сказати. Аби не сталося так, що нас почують, гегемоне!
    Пілат смертоносним поглядом пронизав первосвященика і, оскалившись, зобразив усмішку:
    – Первосвященику, ну що ти! Хто ж може почути нас тут у цей час? Хіба я схожий на молодого юродивого волоцюгу, котрого сьогодні хочуть стратити? Чи ж глупий я хлопчисько, Кайяфо? І чи не гадаєш ти, що можу я з кимось говорити, не маючи певності у тому, хто мій співбесідник? Та й чи здогадуєшся ти, про що говориш і на чому наполягаєш? То знай, свідомий я того, де і що я кажу. Оточено сад, оточено палац; не те що миша не вислизне звідсіля, а навіть і той, як його... з міста Кіріафи. Та це вже не твоя, первосвященику, а моя турбота, і повір, що моє – те виконаю я належно. До речі, – Пілат не стримався від зловісної втіхи, – ти знаєш такого, первосвященику? Так-так... якби такий проник сюди, він гірко пошкодував би, і в цьому ти також мені, річ ясна, повіриш?! То ж затям собі – не матимеш, Кайяфо, віднині ти спокою! Ні ти, ні нарід твій, – і Пілат вказав направо, туди, де височів над Містом палаючий в променях сонця храм, – це я прорікаю тобі – Пілат Понтійський, вершник Золотого Списа!
    – Знаю, знаю! – безстрашно відповів чорнобородий Кайяфа, і очі його теж спалахнули. Він возніс руки до неба і прорік: – Знає й нарід іудейський, що ненавидиш ти його люто, і багато ще знущань потерпить він від тебе, та не вдасться тобі його занапастити! Захистить його Бог! Почує нас, почує всевладний та всемогутній цезар, і заховає від згубного Пілата!
    – О ні! – вигукнув Пілат, і кожне слово викликало в душі його полегкість: не було більше потреби йому ані приховуватись, ані підбирати слова. – Немало скарг полетіло на мене цезареві з твоїх уст, і настали тепер мої часи, Кайяфо! Тепер долине і від мене звістка, та не до намісника в Антіохію і не в Рим, а в саму Капрею, просто до імператора – звістка про те, як ви злочинців, що завідомо закликають до заколоту в Єршалаїмі, приховуєте від справедливої кари. І не водами із Соломонових озер, як того хотів би я для вашого добра, гаситиму я непогамовну спрагу Єршалаїму! О, повір, не водами! Згадай, як мені довелося знімати із-за вас щити з гербами імператора зі стін, переміщати військо, прийшлося, бач, приїхати сюди самому, аби дізнатися, що діється тут у вас! Затям собі мої слова: побачиш ти тут, первосвященику, ще не одну когорту в Єршалаїмі, о, не одну! Прийде під стіни цього міста повний легіон Фульміната, прибуде арабська кіннота – і тоді почуєш ти і плач, і стогін! Згадаєш тоді Вар-раввана і гірко пошкодуєш, що сказав на смерть філософа з його миролюбними проповідями!
    Далі буде.