BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення
buy visitors



[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 19 (463), середа
2 лютого 2000 року


  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. ПЕРША СТОРІНКА
      • “ОКТЯБРСЬКІ” — ВЖЕ НЕ СВЯТО
      • ПЕРВИЙ МІКРОХВОН ВКЛЮЧЕНО
      • Чеченці залишають Джохар-Калу
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • А навіщо нам водолічильники?
      • Заплати податки і спи спокійно
      • Можемо, коли хочемо
      • ЯКОЮ БУДЕ КВАРТПЛАТА?
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • Чутки про відставку виявились перебільшеними
      • Зловив зубами кулю
      • Десять років для порозуміння
      • Плакали гроші остарбайтерів?
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • ПЕРВИЙ МІКРОХВОН ВКЛЮЧЕНО (Закінчення)
      • Результати вчорашнього перерозподілу комітетів парламенту
      • Податковим пресом – по російській мові
      • Піднято на поверхню тіла шахтарів
      • CОFA – БАР’ЄР НА ШЛЯХУ ДО НАТО
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • МВФ чує кримінал
      • Морока із зайвими трильйонами
      • Британія — не рівня Європі
      • СВІТ
    6. ПОСТУП У СВІТ
      • СВІТоогляд
      • ЄС погрожує Відню ізоляцією
      • Упав іще один літак
    7. УРЯДОВИЙ ПОСТУП
      • Уряд реформ чи компромісу?
    8. АРТ-ПОСТУП
      • Композитор року
      • Творча окриленість українського митця
      • Із Індії на Збоїська – й до музею!
    9. ТЕНДЕНЦІЇ ПОСТУПУ
      • Чим подібна Україна до Індонезії
    10. МЕДИЧНИЙ ПОСТУП
      • NEWS
      • Звернутися до лікаря – не соромно
    11. СПОРТ-ПОСТУП
      • Той самий Каспаров
      • Що буде з ФК “Карпати”?
      • СНДівський кубок знов у “Спартака”
      • СПОРТ-БЛІЦ
    12. ПОСТ-SCRIPTUM
      • КАЛЕНДАР
      • Меблі для покоління NEXT
      • гороскоп
  • pp_19_9  
     ТЕНДЕНЦІЇ ПОСТУПУ
    СТОРІНКА 9
    № 19 (463), середа
    2 лютого 2000 року

    Чим подібна Україна до Індонезії,
    або Чому США вибрали чотирьох
     


    Олег БАГАН

    ГЕОПОЛІТИКА

    Нещодавно, виступаючи в університеті Джона Гопкінса і визначаючи стратегічні завдання для зовнішньої політики Вашингтона у 2000 році, держсекретар США Мадлен Олбрайт заявила, що особлива увага й надалі приділятиметься чотирьом “ключовим демократіям” – Україні, Індонезії, Колумбії та Нігерії. Пані Олбрайт сказала, що всі ці країни відіграють особливу роль у своєму регіоні, і що планується надати їм значну фінансову допомогу. Що означає ця заява держсекретаря США? Чому вибудувано саме такий, на перший погляд, несподіваний ряд країн? І чим схожа Україна на Індонезію?

    Перший висновок, який можна зробити з цієї заяви, – що США й надалі залишаються відданими своїй геополітичній доктрині домінування у світі, і що стратегічний план такого домінування, накреслений Збігнєвом Бжезінським у знаменитій “Великій шахівниці”, залишається актуальним. План цей полягає у нав’язуванні світу західних політичних і духовних цінностей, у збалансуванні геополітичних сил і противаг на континентах, у витворенні глобальної економічної та інформаційної системи взаємозв’язку та взаємозалежності, в центрі якої перебуватимуть США.

    Чотири великі країни, розташовані на різних континентах, виходячи з засад З. Бжезінського, були визначені пріоритетними для США за цілком певними критеріями. Кожна з них розміщена у ключовій зоні свого континенту. Всі вони є значними як за площею, так і за населенням, мають значні природні та виробничі ресурси. Помноживши це на високий рівень суспільної активності (урбанізація, індустріалізація, міграція, швидке формування нових політичних інституцій і форм життєдіяльності), можна прогнозувати в перспективі зростання впливів цих країн. Це, так би мовити, спільні позитиви.

    Є й негативне – власне, те, через що цим державам потрібна “опіка” США. У кожній із них тривалий час панували диктаторські або напівдиктаторські режими, вони не мають глибоких традицій демократії, їх суспільства вражені вірусом нетерпимості, схильні до поведінкових стереотипів деспотизму й охлократії. У цих країнах наявні серйозні міжетнічні та міжконфесійні протистояння. Загалом, громадянська свідомість у них характеризується невиробленістю, їй властиве роздвоєння між орієнтацією на західні вартості та ізоляціонізмом, орієнтацією на “власний, самобутній шлях розвитку”.

    Індонезія

    Ця країна своєю острівною територією (понад 2 млн. кв. км) охоплює майже весь простір між Євразією й Австралією. За населенням (понад 200 млн.) вона є найбільшою державою Південно-Східної Азії. Індонезія має значний економічний потенціал: традиційне сільське господарство, великі запаси каучуку, олова, нафти, вугілля, бокситів тощо. В умовах диктатури Сухарто і його бюрократичної системи цей потенціал не був вповні реалізований навіть у постколоніальні часи. Але зараз, після падіння режиму, країна переживає вибуховий період розвитку, процес демократизації неодмінно стимулюватиме інтенсифікацію розвитку у всіх сферах життя. Цей процес болісний і складний, тому потребуватиме правильних стратегічних кроків і “опіки” з боку демократичного світу. Загалом, індонезійське суспільство і раніше перебувало у сфері впливу західних політико-цивілізаційних вартостей, передусім з боку США. Сьогодні головним завданням для стабілізаційних заходів у країні буде приборкання екстремістських рухів, які вже загрожують розірвати її на шматки й кинути у вир громадянської війни. У цій ситуації для США важливо буде знайти середній шлях у ставленні до Індонезії: поступово, еволюційним шляхом підтримувати там демократію і водночас не допустити до надмірностей волюнтаризму, до чого й так схильне індонезійське суспільство і його еліти.

    Суттєвою загрозою для стабільності Індонезії є міжетнічні суперечності. Ця країна фактично є імперією: це державне об’єднання островів, дуже різних за своєю історією, економікою, етнічним і конфесійним складом населення, геополітичними тенденціями. Їх населяють хоча й споріднені (малайська група мов), та все ж культурно відмінні народи: яванці, сунданці, мадурці, аче, макасари, бугі, батаки, тораджі тощо. Між віддаленими (іноді й на 1000 км) островами важко налагодити міцні зв’язки, які б цементували індонезійців в одну політичну націю. Додаймо до цього міжконфесійне протистояння між домінуючим ісламом (понад 90% населення) і християнством – і ми отримаємо картину вельми нестбільної держави. Це підтверджують останні події в Індонезії, коли мусульмани почали масово громити й переслідувати християн і китайців (останніх у країні є понад 2 млн., вони фактично контролюють торгівлю та малий бізнес). Розпад Індонезії чи бодай серйозна криза в цій державі, по-перше, порушують післявоєнний баланс сил у регіоні, по-друге, руйнують усталені торгово-економічні зв’язки у цій перенаселеній зоні земної кулі, що спровокувало б значні соціальні конфлікти в довколишніх бідних країнах (М’янма, В’єтнам, Камбоджа, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея тощо). І, по-третє, полум’я націоналізму могло би перекинутися у сусідні країни, майже усі з яких є багатонаціональними, що загострило б і глобалізувало соціальні конфлікти.

    Зрозуміло, що подальше зубожіння і відставання Індонезії нічого доброго не принесе. Тому США зацікавлені, щоби політично й економічно стабілізувати цю країну, “прив’язати” її до західних норм. Стабілізація можлива лише через модернізацію виробництва і вдосконалення соціальної інфраструктури. А на це потрібні колосальні кошти. США зацікавлені і в тому, щоб там запанувала плюралістична демократія, бо інакше країна скотиться у прірву насильства та беззаконня. Лише гармонізована у своїх відмінностях і протиріччях Індонезія, зі сформованими прозахідними, освіченими елітами, з модернізованою економікою, перейнята ідеєю особливої геополітичної місії в Азії й Океанії може стати надійним союзником США.

    Колумбія

    На сьогодні – одна з найменш стабільних країн Південної Америки. Упродовж десятиліть тут панує система напівдиктаторського правління, хоча форми демократії та парламентаризму були запроваджені давно – ще від здобуття незалежності (початок ХІХ ст.). Головною проблемою Колумбії залишається проблема існування “внутрішнього пролетаріату” – збіднілих, фактично викинутих за рамки нормального життя соціальних верств, здебільшого індіанців і метисів. Це прихована проблема майже всіх латиноамериканських країн: значну частку їх населення складають нащадки індіанців і метисів, які й до сьогодні є “ненатуралізованими”, тобто їхня належність до єдиної колумбійської (перуанської, болівійської, парагвайської тощо) нації насправді є фіктивною, позірною – надалі зберігається глибока межа між креолами (білими нащадками іспанських колоністів) і ними. Кожна з латиноамериканських держав веде політику “закорінення” та “синтезу”, тобто заглиблення у місцеві культурно-цивілізаційні традиції і синтезу їх із “вищою” іспанською культурою. Проте ця політика ніяк не може реалізуватися до кінця – на заваді стають глибинні ментально-расові відмінності.

    Саме цим глибинним внутрішнім протистоянням можна пояснити перманентну нестабільність усіх латиноамериканських держав, схильність їхніх суспільств до екстремістських (наприклад, марксистських) ідеологій і дій. Цим же пояснюється і традиційне відставання цих країн. Звідси й постійне звертання до диктаторських (іноді – профашистських) форм правління: латиноамериканські еліти інтуїтивно розуміли, що дати собі раду з глибоким внутрісуспільним конфліктом, з анархізмом і екстремізмом поляризованих мас можна лише за допомогою волюнтаристського правління – хунти.

    Колумбія у Південній Америці є, можливо, найяскравішим прикладом такої країни з внутрішнім конфліктом. Тут протистояння розгортається між індустріалізованим і відносно модернізованим Узбережжям, де розміщені “елітарні” мегаполіси Медельїн, Калі, Богота, Барранкілья, – і Центрально-Східним регіоном – відсталою лісовою зоною, заселеною здебільшого індіанцями та метисами. Саме тут і концентруються марксистські повстанці. Він є також тим ґрунтом, на якому зростають гігантські наркокартелі, знаходячи тут дешеву робочу силу, чудові родючі поля і сховок для беззаконних дій. Зрозуміло, у такій ситуації політична система Колумбії не може бути стабільною. Вона ще довго потребуватиме й “опіки”, щоб утвердити повновартісну демократію та законність, і фінансів для гармонізації соціальних суперечностей.

    Колумбія завжди цікавитиме США як геополітично стрижнева країна – вона розміщена у стратегічно важливій зоні, маючи вихід одночасно до двох океанів і перебуваючи зовсім поруч Панамського каналу. Колумбія може відігравати роль певної противаги величезній Бразилії, яка домінує у Південній Америці. Додаймо, що Колумбія має значні ресурси нафти, срібла, коштовного каміння. Її великі індустріальні міста здатні за сприятливих умов швидко змінити все суспільство, створивши нову ідеологію модернізації, національної консолідації й економічного прогресу.

    Нігерія

    Це найбільша за населенням країна Чорної Африки (понад 120 млн.). Розміщена вона приблизно в геополітичному центрі континенту – рівновіддалена як від більш розвинутих арабських держав півночі, так і від цивілізаційно вищої Південно-Африканської Республіки. Водночас вона розташована ніби посередині між країнами традиційно активного західного узбережжя Африки (Гвінея, Сенегал, Кот д’Івуар, Гана, Ліберія тощо) і державами т. зв. “Африканського Рогу” – Ефіопія, Танзанія, Кенія, Судан. Маючи досить протяжну лінію атлантичного узбережжя, яка легко сполучається з внутрішніми регіонами країни через повноводі ріки Нігер і Бенус, Нігерія здатна протистояти можливим гегемоністським претензіям такої великої країни, як Заїр (понад
    40 млн. мешканців і 2345 тис. кв. км площі).

    Нігерія володіє величезними запасами нафти, ніобієвих і олов’яних руд, вугілля, що робить її вельми привабливою для західного капіталу та перспективною щодо індустріалізації. Зважаючи на вражаючі темпи зростання населення Нігерії, можна передбачити, що її уряд об’єктивно буде змушений шукати шляхів для розв’язання соціальних проблем. У цю “зону активності” й будуть спрямовані зусилля США. На сьогодні тут панує фактично диктаторський уряд, який, як і належить людям, “втаємниченим у західні передові ідеї”, прикривається сяким-таким парламентаризмом і вивіскою демократії. Тому процес переходу до справжньої демократії буде в цій країні складним, і без американської “опіки”, очевидно, не обійдеться.

    А справжня демократія, тобто панування права і вільне волевиявлення, Нігерії таки потрібна. Країну роз’їдають
    жахлива бідність і соціальні суперечності. Як і Індонезія, це багатоетнічна країна. Національні рухи хауса, сонгаї, фульбе та інші загрожують розірвати її на шматки й кинути у вир міжетнічних конфліктів. Тому політично-правова стабілізація потрібна Нігерії як можливість гармонізації внутрішніх протиріч, загального піднесення суспільства та держави.

    Україна

    Наша країна цікавить США у геополітичних вимірах як достатньо велика, стратегічно важлива держава. Україна є “вузловою” державою у Центрально-Східній Європі: без її незалежності і стабільності неможлива стабільність у регіоні. Водночас вона є вирішальним “важелем” під могутність Росії як імперії. Щоправда, українське суспільство розколоте на “проросійську”, “малоросійську” та “національну” частини. Наявність трьох тенденцій у соціумі розхитує не лише Україну, а й весь регіон, бо від стабільності України залежить процес реінтеграції Московської імперії, який може бути і дуже небезпечним для світу в плані глобальних змін, і дуже кровопролитним, що демонструють чеченські події. Тому закономірно, що США звертають увагу на Україну як на “ключову демократію”. А рух до повновартісної демократії в Україні вельми невпевнений і зигзагоподібний (таким “зигзагом” може стати хоча б планований антипарламентський референдум, ініційований Президентом!). В Україні так і не сформувалися великі демократичні (християнсько-демократичні, ліберальні, консервативні чи соціал-демократичні) партії, які б не чіпляли на себе тих чи інших вивісок, а реально та послідовно обстоювали б засади обраної ідеології, не торгувалися б із Президентом за посади і не підлещувалися б до виконавчої влади, а створювали б ефективну систему суспільної організації і впливу на бюрократизовану та корумповану владу. Тим часом у країні неухильно посилюються, загрожуючи демократії, олігархічні клани.

    Україна не має міцної національної ідеології, яку не хочуть прийняти її “російська” і “малоросійська” частини суспільства, раз у раз розбиваючи будь-які спроби створити таку ідеологію й обзиваючи її “насильницькою українізацією”. Не має Україна й конфесійної збалансованості – Російська Православна Церква фактично є потужним знаряддям проти мобілізації нації та зміцнення державності. Маючи колосальний виробничий потенціал, країна не може його реалізувати для піднесення свого соціального життя – через безлад і жахливу корупцію в усіх сферах життя. Зрозуміло, що лише через посилення законності та демократичної відповідальності можлива стабілізація України, через поширення й утвердження громадянських вартостей і консолідації нації можливе її піднесення. І це усвідомлюють американські стратеги. Лише сильна Україна, на думку З. Бжезінського, може разом із Польщею, Німеччиною та Францією створити той новий “хребет” Європи, який визначатиме її історію в новому тисячолітті.

    Отже, можна зробити кілька ширших висновків. Плануючи свою геостратегію домінування у світі, Вашингтон хоче опертися на ключові держави різних материків. Підтримавши їх розвиток і піднесення, він створить таким чином потрібний йому баланс сил в усіх стратегічно важливих регіонах планети. Названі чотири країни – не найбільші і не найсильніші держави континентів. Здебільшого це держави “третього ряду”. Тобто у надрегіоні Північної Євразії домінує Росія, збалансувати вплив якої мають об’єднана Західна Європа та НАТО. Україна відіграє роль додаткового чинника, який зменшує роль Росії й послаблює її можливий гегемонізм щодо Європи та Кавказу. У Південній Євразії, де найбільшою державою є Китай, його передусім стримує Індія з майже мільярдним населенням. Індонезія теж повинна відіграти роль додаткового чинника, щоб зменшити впливи Китаю в зоні Тихого океану та в Південно-Східній Азії. Головною противагою для Бразилії у Південній Америці є Аргентина, тому Колумбія повинна тут стати лише допоміжним чинником. Дещо іншою є ситуація в Африці, де нема явного лідера, який би загрожував підпорядкувати своїм інтересам менші держави. Але з намальованої вище картини видно, що й тут Нігерія відіграє подібну роль: вона не виривається вперед, як арабські країни півночі континенту, і не має такої великої площі та географічного розташування, як Заїр, щоб претендувати на якийсь гегемонізм. Тобто і тут Нігерія є країною “третього ряду”, спершись на союз із якою США можуть утримувати баланс сил.

    На закінчення наведемо вкрай прагматичні, по-макіавеллівськи холодні і жорсткі слова З. Бжезінського з трактату “Велика шахівниця”: “Трьома великими імперативами імперської геостратегії є: запобігати зіткненням між васалами і боронити їх; забезпечувати добробут і лояльність підкорених; не допустити до об’єднання варварів”. У перекладі на сучасну політологічну мову це означає: США прагнутимуть впливати політично й фінансово на еліти геополітично важливих для них держав, ставити їх у залежність (“робити васалами”), але за слухняність боронитимуть їх. Америка сприятиме економічному зростанню узалежнених країн, але за це завжди вимагатиме прийняття її “правил гри”, її культурних і суспільних вартостей (лібералізму та маскультури), домагаючись повної лояльності “підкорених”. Вона завжди запобігатиме створенню системи противаг із менших країн (“не допустити до об’єднання варварів”). Неважко зрозуміти, отже, хто ми є – і де наше місце.

    Чи має бути Україна пасивною в цій ситуації? Якою має бути її власна, націєзахисна стратегія утвердження у світі? Яке місце посідає Україна в Європі? Відповіді на ці питання – іншим разом.