BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 18 (462), вівторок
1 лютого 2000 року


  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. перша сторінка
      • СКАНДАЛ: Мiзiн залишає “Карпати”
      • ЕКСТРАДИЦІЯ: Піночет поїде додому?
      • ЛИТВА: Сповідь для сексота
      • Сьогодні засідатимуть Верховні Ради
      • Україну перевірятиме міжнародний аудит
      • Кучма прорекламував Україну
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • УНР ставить на жінок і місцеві ради
      • За референдум береться команда Криворучка
      • “Вогнем і мечем” нарешті у Львові
      • Стихія і далі лютує
      • РЕЙТИНГ ЗГАДУВАНОСТІ ОСІБ У ЗМІ
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • “Батьківщина” у Львові
      • Соцдопомога Великобританії
      • Знову про жриць кохання
      • Карантин у школах продовжено
      • Чому затримується допомога?
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • Сьогодні засідатимуть Верховні Ради (Закінчення)
      • У Донецьку знову загинули шахтарі
      • КУЧМА ЗАСПОКОЮЄ КРИМ
      • Моряків можуть передати Україні
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • Глобалізація та її вороги
      • Тимошенко пропонує нову систему тарифів
      • СВІТ
    6. поступ у світ
      • (нема)
    7. ПОСТУП В ІСТОРІЮ
      • Органи Львова
    8. МУЗИЧНИЙ ПОСТУП
      • Віртуальний театр у львівському просторі
      • Душа у співі озоветься
      • Музика світла, що проходить повз нас
    9. ДИСКУРС ПОСТУПУ
      • 10 років політичних змін в Україні
    10. ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ
      • еврика
      • Патентне клонування
      • Світлина без спалаху
      • Дослідження мови науки
    11. СПОРТ-ПОСТУП
      • Марта Літинська: вдруге друга
      • Мiзiн залишає “Карпати”
      • Андрій Шевченко – потрійний удар!
      • Перша поразка БК “Київ”
      • Українцi останнi
    12. ПОСТУП-SCRIPTUM
      • КАЛЕНДАР
      • У світі моди
      • гороскоп
  • pp_18_9  
     ДИСКУРС ПОСТУПУ
    СТОРІНКА 9
    № 18 (462), вівторок
    1 лютого 2000 року

    26 січня “Поступ” опублікував доповідь на “Львівському семінарі” відомого київського політолога та журналіста Сергія Грабовського.
    Нині публікуємо співдоповідь і заключне слово відомого культуролога Миколи Рябчука

    10 років політичних змін в Україні
    Співдоповідь на Львівському семінарі 25 грудня 1999 року
    Микола РЯБЧУК
    Доповідь

    Шановні друзі, Сергій, я гадаю, продемонстрував нам класичний зразок українського оптимізму. Український оптиміст – це той, хто каже, що буде погано, а песиміст той, хто каже, що ні, буде гірше. Буде ще гірше. Я, власне кажучи, теж оптиміст, теж кажу, що буде погано, та я не кажу, що буде ще гірше порівняно з тим, що окреслив Сергій... Сергій так гарно переказав мою концепцію тричленного поділу українського суспільства... Я хотів би, власне, додати один штрих до цієї схеми... Ідеться про те, що цей поділ не лише мовно-культурний, він соціальний. Це дуже часто недооцінюють. А тим часом, якщо ви поглянете вже на ці три групи населення, то побачите, що вони мають виразне соціальне обличчя. А саме. Совєтський человєк – це, як правило, люмпен-пролетаріат або якась така люмпенізована маса, маса з тенденцією до люмпенізації. Якщо ви поглянете на це так зване українство, свідоме українство, яке максимально може набрати за найкращих умов 25% голосів, як ми бачили в 1991 році. На весняному референдумі та грудневому голосуванні за Президента – 25%, максимум – 30%... Так-от свідоме українство – це Західна Україна, практично вся, принаймні Галичина, і дуже розпорошений, свідомо український прошарок на Сході, який включає в себе передовсім інтелігенцію, провінційну інтелігенцію, міську інтелігенцію. Тих, кого на Сході називають щирими українцями. Тобто люди, котрі трошки “з прибабахом”, чогось вони випендрюються – зі значком із Шевченком ходять, по-українськи “разговарюють” не як всі поводяться. Я сюди не включаю східноукраїнських селян, бо це, власне, той прошарок, який узагалі важко навіть зарахувати до котроїсь із цих груп. Це люди, на мій погляд, які перебувають поза політичною реальністю. Ними маніпулює влада. Якщо влада місцева тяжіє, скажімо, до совєтськості, вона здатна цих людей орієнтувати в совєтський бік і змусити їх голосувати по-совєтськи. Якщо вона креольська, вона може їх повести в інший бік, але в кожнім разі це така донаціональна і дополітична маса... Що ж до креольської групи, то це панівна соціальна група. Це міське населення, яке, прошу мати на увазі, має традиційно кращий доступ до фінансових потоків, до політичних важелів, до освіти, до культури практично до всього. Це справді домінантна частина населення. Це той перший світ, який панує над третім світом. Тобто село відіграє роль третього світу, і воно постачає мігрантів до міста. Так, як воно постачає їх із Алжиру до Франції. Так, як воно постачає їх із Африки до Європи, з Латинської Америки – до Північної Америки. Постачає цих мігрантів, котрі в містах працюють сміттярами, двірниками, листоношами. Ну, подивіться, ким у Києві чи в Харкові працюють ці прибульці з села? Будівельниками на чорних роботах. І ясна річ, що ці емігранти хочуть бути білими. Африканцям важче, бо їм важче скинути свою чорну шкіру. А нашим селянам легше, східняцьким, бо поміняти мову не так і важко. І вони там гекають, хекають, якось намагаються говорить “по-городському”. Вони не мислять національними категоріями. Вони мислять категоріями донаціональними: у нас там от “мєсна” мова, “мєсний” язик на селі, а тут – “городський”. Значить, треба “по-городському”. Це все прошу вас мати на увазі. Так-от ця креольська група населення традиційно у нас домінує, та завдяки тривалому існуванню УРСР вона зуміла досить сильно дистанціюватися від Москви. Й очевидно, що вона завжди мала регіональні сентименти. Ці регіональні сентименти дуже добре спрацювали в 1991 році, й вона доволі успішно зблокувалася з нашими націонал-демократами, щоби нейтралізувати стару консервативну частину цієї ж таки креольської еліти, совєтсько орієнтованої еліти, усунути її з політичної сцени чи відсунути, маргіналізувати. Натомість сама досить успішно декомунізувалася формально і зберегла найголовніше – владу і власність. Це найсуттєвіший підсумок 1991 року. Я не буду розповідати, як вона зуміла пізніше розмазати наших націонал-демократів по стінці. Дуже ефективно, талановито, хоч наші націонал-демократи поводилися не найкраще. Так чи інак, а ми маємо і мали практично ту ж політичну еліту, яка була і за совєтських часів. Це те, що Сергій тут назвав креольською елітою. Еліта, яка не ототожнює себе з Москвою безумовно, яка є абсолютно самостійницькою та державницькою, – всі вони державники, безумовно, та вони так само не ототожнюють себе з індіанцями, і будувати індіанську державу вони не будуть, панове, я вас запевняю. Так само, як не будують нащадки іспанців і навіть іспанізовані індіанці держави для індіанців у Болівії чи в Мексиці. Вони будують нормальну мексиканську іспаномовну державу. Це щодо мовно-культурних перспектив.

    Щодо політичних. Я, мабуть, не відкрию нічого нового, і навряд чи хто-небуть відкриє, бо про це говорили й раніше, що справжньої демократії тут ніколи не було, немає і найближчим часом не буде. Єдине, що, можливо, тепер, після цих виборів, ми приглянемося, прислухаємося до цих слів. Ці слова звучали постійно. Я їх чув од багатьох людей. І, зрештою, так само є і в Росії. Я сам друкував статтю під назвою “Авторитаризм з людським обличчям” у 1992 році, хоча чомусь на неї уваги тоді не звертали. Про що йдеться? Йдеться про те, що той устрій, який ми маємо ось уже 10 років, має так само мало спільного з демократією, як і наша так звана “ринкова економіка” з ринковою економікою. На початку 90-х років була певна видимість демократичної, так би мовити, ліберальності. Бо розвалився старий, монолітний доволі центр влади, й ці уламки не встигли ще зібратися докупи. Тобто виникла певна багатоцентровість, виник певний плюралізм владних центрів, сказати б. Тобто те, що почав робити Горбачов, підірвавши монополію Компартії на владу, дало свої плоди. Утворилося багато центрів влади: кланових, галузевих, регіональних, усіляких. І завдяки цьому у нас протягом 5 років існувала якась видимість демократії, яка була просто наслідком цього двовладдя чи багатовладдя, започаткованого Горбачовим. По суті, тривала ситуація перестройки, коли одна сила і друга не є достатньо сильними, щоб узяти гору, щоби заїхати другій як слід по пиці. Це – як боксери, котрі ходять по рингу, не наважуються вмазати, бо кожен чує вразливість, кожен боїться, скажімо так. Жоден не є достатньо рішучим і сильним. Я думаю, що певний перелом настав кілька років тому. Він пов’язаний зі справою Павла Івановича Лазаренка, бо я гадаю, що ця справа завершила один етап нашої демократії і розпочала інший. Історія з Павлом Івановичем показала, по-перше, до чого може довести зміцнення певних олігархічних кланів. Тобто мені здається, що ця історія нівроку налякала інших олігархів і налякала саму владу як бюрократичний апарат. Влада побачила загрозу неконтрольованого розростання регіональної чи кланової олігархії, а з іншого боку, знищення Лазаренка, фактично, дало могутній поштовх до консолідації олігархічних кланів. Вони зрозуміли, що з метою самозахисту треба вирішувати свої проблеми десь там під килимом чи в інших місцях, а на публіці триматися більш-менш консолідовано. І ми останній рік-два маємо консолідацію олігархічних кланів, яка дала свої блискучі результати на останніх президентських виборах. Абсолютно блискучі результати. Вибори, безумовно, були вирішені задовго до їхнього проведення. І коли я чую захоплені відгуки засобів масової інформації, особливо зарубіжних, що вибори у нас усе-таки відбулися демократично (справді, були бюлетені, були спостерігачі, був практично чесний підрахунок голосів тощо), мене це трішки веселить, бо я пригадую, як проводили совєтські вибори. І там теж був, я думаю, абсолютно чесний підрахунок голосів, і все було дуже навіть демократично. Міг собі прийти, міг викреслити, міг той бюлетень порвати, якщо хотів, зрештою, нікого це не обходило. Бо результати виборів були відомі задовго до їхнього проведення. Цих виборів можна було і не проводити. Мене, чесно кажучи, трохи дивує те завзяття, з яким галичани рятували одного кандидата, щоби, не дай Боже, не прийшов інший. Наївні люди вважали, що може прийти інший. Ну, та Господь із ним. У кожнім разі мій прогноз є справді доволі понурим, бо я вважаю, що і наступні вибори, і ще наступні, і ще наступні будуть проводитися так само. Тобто будуть збиратися далі ці веселі хлопці, яких ми тут називаємо олігархами, хоча це та сама совєтська номенклатура, тільки, може, більш динамічна частина тої номенклатури. Більш цинічна й більш зубата. Вони будуть собі збиратись і між собою вирішувати, хто буде, на кого ми ставимо: “От, хто у нас будєт президєнт? Будєт господин, там, Путін ілі ещо там какой-нибудь господін, вот, вот на етого іграєм. Етого дєлаєм, от єго сдєлаєм”. І вони “дєлают”. Вони будуть для цього робити все, що потрібно, – механізми відпрацьовані, телебачення контролюється, маніпулювати цим населенням, яке ми маємо, не так і важко. Хоча певні проблеми з населенням є. Річ у тім, що постсовєтський простір після свого розпаду виявив дуже цікаву нерівномірність політичної свідомості населення. Ви, якщо глянете на цю величезну мапу колишнього Совєтського Союзу, побачите, що були республіки, де суспільство було доволі зрілим. І ці республіки зуміли успішно подолати ту ситуацію двовладдя, тобто зуміли владу перебрати антиноменклатурні сили. Інші сили, ніж стара совєтська номенклатура, тобто опозиція демократична взяла владу й відсунула стару совєтську номенклатуру. Комунізм, повірте мені, комунізм тут не грає ніякої ролі. Комунізм – це мертва ідеологія, яка нікого не цікавить по-справжньому й нікого по-справжньому не запалює, вона не виконує жодних функцій і вже не буде виконувати. Йдеться про те, що треба було відсунути стару владну еліту. Її відсунули тільки у Прибалтиці. І навпаки, в тих республіках, де не було жодного громадянського суспільства, практично жодного таких, як Туркменістан, Узбекистан, Киргизія і так далі. Там вдалося старій еліті практично без бою, без боротьби, зберегти владу і продовжити авторитарне правління у звичному стилі. Тобто там практично жодних змін не відбулося. Та між цими екстремами є велика група колишніх совєтських республік, де громадянське суспільство виникло і було, – воно було недостатньо сильним, аби перебрати владу, щоби привести до влади нові політичні еліти, – але воно було досить сильним, аби чинити певний опір. І ось 10 років на просторі від Білорусі, від Росії, від України та Молдови до Закавказзя і, зрештою, якоюсь мірою і до Казахстану, може навіть до Таджикистану, ми спостерігаємо цю боротьбу старих владних еліт із альтернативними силами, які намагаються щось змінити. Боротьба йде з перемінним успіхом, як ви бачите, але загальна тенденція очевидна скрізь. Старі владні номенклатурні еліти беруть гору, тобто відновлюють ту владу, яка було трішки захиталася під час горбачовської перестройки і розпаду Совєтського Союзу. Вони відновлюють цю свою стару владу. Відновлюють її, звичайно, в нових умовах, новими методами, й очевидно, що повернення до тоталітаризму не буде. Хоч ось, скажімо, московський політолог Алєксандр Рубцов навіть надрукував статтю в газеті “Московские новости” під назвою “Неототалітаризм”, – він пророкує повернення і Росії, і більшості постсовєтських держав до неототалітаризму. Прошу звернути увагу на таку цікаву деталь, що ця стаття не була передрукована газетою “Столичные новости”, яка виходить у Києві і яка передруковує десь дві третини московських матеріалів. У Москві вона вийшла, в Києві вирішили її не передруковувати. Тим паче, що це було 9 листопада. Алюзії занадто очевидні. Хоча там Україна не згадується безпосередньо.

    Отже, тоталітаризму не буде. Буде нормальний авторитарний режим, який відрізняється від тоталітарного тим, що не має певної ідеології і не вдається до надмірного насильства. Він використовує мінімально необхідне насильство, тобто тільки таку кількість, такий обсяг насильства, який потрібний для втримання влади. Тобто, якщо треба, скажімо, підставити якусь вантажівку лідерові опозиції, то її підставлять. Якщо треба кинути гранату в якогось іншого лідера від імені іншого лідера, її кинуть. Якщо треба висадити житлові будинки, їх висадять. Але не забагато. Це буде все робитись у міру.

    Отже, що може допровадити в цій ситуації до змін? Я вже казав: суспільство є слабким, і населення політично малописьменне, малоосвічене. Та суспільство існує. Очевидно, що опиратися воно буде. А чи буде тенденція до зростання цього опору, я не певен. Річ у тім, що погіршення економічного стану само по собі не є достатньою причиною для опору. Особливо, коли це погіршення відбувається поступово. Не різко, а отак сповзає, сповзає, і всі люди поступово адаптуються, звикають якось виживати, садити собі картоплю на своїх ділянках і врешті-решт стають автономними. Вони вже не залежать від того, чи їм влада платить пенсію і зарплату, чи ні. Якось усі собі крутяться. Так живе весь третій світ. І живе навіть набагато гірше, ніж українці, і практично не бунтує. Бо, зрештою, нема чого і нема куди.

    Зміни. Другий гравець, який зможе започаткувати зміни – це самі владні еліти. Це набагато ймовірніше, бо еліти, очевидно, можуть почати зміни тоді, коли система не задовольняє їхніх потреб. Ну, як ви розумієте, совєтську перестройку почали комуністичні еліти, бо система вже не могла задовольнити зрослих потреб власної номенклатури. Ці люди мали нібито все, та вони не могли вільно подорожувати. Їхати за кордон, посилати своїх дітей на навчання до Оксфорда тощо, вивозити капітал, куди хочеш, відпочивати на Гаваях і так далі, бо була ієрархічна жорстка система. Очевидно, що ми можем теж дійти до такої ситуації, бо ресурси обмежені. Сировину не можна без кінця розкрадати, а тим паче немає вже якихось капіталів, аби розкрадати. Заощадження вкрадено вже давно й успішно – всі ці банківські, ощадкасівські гроші. А натомість олігархія має тенденцію, взагалі всяка бюрократія має тенденцію розростатись. Отже, конфлікт може бути, й він може спонукати до якоїсь чергової, скажімо так, перестройки. І, безумовно, в цій ситуації багато що залежить від суспільства. Суспільство у нас атомізоване, розпорошене. Населення піддається легко маніпуляції. Навіть, як ми побачили, свідома Галичина легко піддається маніпуляції. Хоча все-таки не цілком. Поки що надмірних розстрілів не буде, я гадаю, і чогось такого не передбачається. Пресу, принаймні напівлегально, можна буде видавати і завозити її якось через кордон із сусідньої Білорусі, скажімо. Чи з Польщі. Тож щось буде жевріти тут, очевидно. Мені особисто додає трішки надії те, що у другому турі цих ось “виборів без вибору” в місті Києві проти обох кандидатів проголосували 9% виборців. В Україні – лише 3%, але в Києві – 9%. І ось для мене це – показник зрілості нашого громадянського суспільства. Ці люди пішли і проголосували, чесно викреслили обох кандидатів. Це і є громадяни, майбутні громадяни майбутньої України. Дякую.

    Заключне слово

    Колеги, мені здається, що в нашому оптимізмі та песимізмі виникло підставове непорозуміння між свободою, розумінням свободи як певної вольності, скажімо, і демократією як механізмом, складним механізмом, що забезпечує свободу. Механізму такого, який забезпечує необхідні свободи, у нас немає. Бо, як тут дуже влучно сказав пан Сергій, немає незалежного громадянина. Наше суспільство справді домодерне, у багатьох відношеннях. Це великою мірою феодальне суспільство за способом виробництва, за економічною поведінкою суб’єктів і за моделями утримування влади – передачі влади. Це великою мірою феодальне суспільство, тут економічний добробут агента виробництва, скажімо так, людини чи малої фірми, чи когось іще не відзначається ефективністю діяльності, а передусім визначається зв’язками з владою. Це те, чим характеризується середньовічна примітивна феодальна система. Набагато вигідніше мати десь там зв’язки в Києві чи в області з якимись людьми при владі, при митниці, ще при чомусь, аніж дбати про ефективність сільського виробництва, цього заводу чи ще чогось. І якщо ми хочемо щось змінювати, то очевидно, що треба було би почати з двох речей: припинити всілякі дотації або принаймні для початку жорстко їх обмежити, всі ці субсидії тощо і встановити єдині правила гри. Правила гри мають бути однакові для всіх підприємств, для всіх суб’єктів економічної діяльності. Ну, а це означає банкрутства. Поки що за 10 років жодних банкрутств значних у нас не було. Це при тому, що вся економіка розвалюється, вся неефективна. І тому звідси випливає і все інше, звідси випливає, що людина, жоден суб’єкт економічної діяльності не є незалежною, бо вона не є незалежною економічно. Ну, можливо, у великих містах деякою мірою ми маємо можливість бути незалежними, моджемо податися до одного фонду... Це щодо можливості змін.

    Ну, і дальня мета. Я вважаю, що знизу поки що зусиллями суспільства змінити політичну систему, яку ми маємо, неможливо. Та суспільство повинно розвиватися, воно повинно бути готовим до того, щоби, скажімо, підставити плече якомусь реформаторському клану, який захоче раптом змінити, почати перестройку цієї країни. Чи це буде Ющенко, чи ще хтось, я не знаю, та мусить бути той, скажімо, Народний рух, який знайшовся на похваті у Кравчука, щоби допомогти йому подолати більш консервативну, більш просовєтську частину номенклатури. Мусили знайтися якісь студенти, яких використали, щоби вони там влаштували голодний страйк. Очевидно, що це було інструментальне використання і Руху, і студентів в інтересах певної прагматичної частини номенклатури, але мусили бути ці союзники. Я думаю, що нам теж треба готуватися бути такими союзниками. Мусить бути частина суспільства, яка готова стати таким союзником, тільки ефективніше. Очевидно, не так бездарно, як це зробив Рух, не виставивши жодних умов, не зігравши своєї гри, а повністю прийнявши чужу.

    Отже, останнє. Годі нам розбудовувати державу. Це те гасло, на яке дешево купили наших націонал-демократичних класиків, давши їм якісь третьорядні посади, і вони всі щиро вірять, що розбудовують державу. Повірте мені, ця еліта прекрасно розбудує державу без нас. Вони дуже добре знають, як і яку державу вони розбудовують. І нікому вони цю державу не віддадуть, ні Москві, ні Пентагону. Думаймо про те, як розбудовувати суспільство, видаваймо свої книжки, свої часописи, виховуймо своїх студентів, школярів тощо. Це все, що ми можемо зробити – не продаватися задешево, я не скажу: не продаватися зовсім, бо це питання ціни, але не так дешево, як це було досі.

    Довідка
    Рябчук Микола Юрійович; критик, перекладач, літературознавець і поет. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1977), до 1984 року жив у Львові. Відповідальний редактор журналу “Критика”.