BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
№ 18 (462), вівторок
1 лютого 2000 року


  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. перша сторінка
      • СКАНДАЛ: Мiзiн залишає “Карпати”
      • ЕКСТРАДИЦІЯ: Піночет поїде додому?
      • ЛИТВА: Сповідь для сексота
      • Сьогодні засідатимуть Верховні Ради
      • Україну перевірятиме міжнародний аудит
      • Кучма прорекламував Україну
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • УНР ставить на жінок і місцеві ради
      • За референдум береться команда Криворучка
      • “Вогнем і мечем” нарешті у Львові
      • Стихія і далі лютує
      • РЕЙТИНГ ЗГАДУВАНОСТІ ОСІБ У ЗМІ
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • “Батьківщина” у Львові
      • Соцдопомога Великобританії
      • Знову про жриць кохання
      • Карантин у школах продовжено
      • Чому затримується допомога?
      • архіваріус: Про що писали газети...
    4. ПОСТУП З КРАЮ
      • краєвид
      • Сьогодні засідатимуть Верховні Ради (Закінчення)
      • У Донецьку знову загинули шахтарі
      • КУЧМА ЗАСПОКОЮЄ КРИМ
      • Моряків можуть передати Україні
    5. ЕКОНОМІЧНИЙ ПОСТУП
      • край
      • Глобалізація та її вороги
      • Тимошенко пропонує нову систему тарифів
      • СВІТ
    6. поступ у світ
      • (нема)
    7. ПОСТУП В ІСТОРІЮ
      • Органи Львова
    8. МУЗИЧНИЙ ПОСТУП
      • Віртуальний театр у львівському просторі
      • Душа у співі озоветься
      • Музика світла, що проходить повз нас
    9. ДИСКУРС ПОСТУПУ
      • 10 років політичних змін в Україні
    10. ДОСЛІДЖЕННЯ І ТЕХНОЛОГІЇ
      • еврика
      • Патентне клонування
      • Світлина без спалаху
      • Дослідження мови науки
    11. СПОРТ-ПОСТУП
      • Марта Літинська: вдруге друга
      • Мiзiн залишає “Карпати”
      • Андрій Шевченко – потрійний удар!
      • Перша поразка БК “Київ”
      • Українцi останнi
    12. ПОСТУП-SCRIPTUM
      • КАЛЕНДАР
      • У світі моди
      • гороскоп
  • pp_18_8  
     МУЗИЧНИЙ ПОСТУП
    СТОРІНКА 8
    № 18 (462), вівторок
    1 лютого 2000 року

    Віртуальний театр у львівському просторі

    Любов КИЯНОВСЬКА

    Оперні студії при консерваторіях, які займалися би підготовкою повноцінних вистав і привертали б увагу ширшої публіки, – явище рідкісне у світовому масштабі. Проте це якраз один із тих рідкісних прикладів нашого буття, коли ми з гордістю можемо сказати, що “у нас краще”, бо ж утримувати таку розкіш, як власний театр, не зважуються навіть дуже забезпечені університети чи вищі музичні школи в Західній Європі та США. То це справді зайва забаганка, чи все-таки та позитивна реалія існування, яку мусимо зберегти? Питання риторичне, бо й так поки що в країні функціонує надто мало осередків високої культури.

    Ці міркування снувались на пишному ювілейному концерті, присвяченому 40-річчю заснування оперної студії при ВДМІ ім. Лисенка (маймо надію, що невдовзі перескочимо в ранг академії). На шляху цього колективу були значні злети, але були і спади. Проте хто ж пише про погане у ювілейні дні? Та й сам концерт у залі оперного театру довів декілька приємних для нашого національного самолюбства істин: перше, що дзвінкі і сильні молоді голоси, здатні прикрасити будь-яку оперну сцену світу, ще не перевелись в Україні; друге, що українська класична оперна музика цілком конкурентноспроможна в європейському масштабі й достойно виглядає поруч із визнаними шедеврами (хоча її ой як мало хто знає і любить на своїй власній землі!); третє, що з таким концертом, принаймні з багатьма його номерами, не соромно “показатись на люди”, себто продемонструвати в масштабах, значно ширших за скромне коло місцевих шанувальників і знавців. І останнє спостереження, сповнене напівподиву, напівспівчуття: ці здобутки виглядають зовсім інакше – набагато вищими! – у світлі віртуального напівіснування студії в умовах, що зробили б честь будь-якому мистецькому об’єднанню андеґраунду, тобто без свого сталого сценічного приміщення, без класів для репетицій, з мізерними заробітками...

    Ювілей, як водиться, був “декорований” урочистими вітаннями начальника обласного відділу культури поета Романа Лубківського, ректора Вищого музичного інституту ім. Лисенка Ігора Пилатюка та проректора з наукової роботи Олександра Козаренка, нагородою ветеранів студійної сцени, директора студії Юрія Ласовського, завідуючого кафедрою оперної підготовки Олександра Грицака, головного хормейстера Мар’яна Телішевського та ряду музикантів з оркестру та хору. Процедура ця, попри всю звичність та утертість, завжди має в собі щось зворушливого. На типовий ефект опери – “зворушити, вразити та примусити лити сльози” – була розрахована і програма концерту, в яку ввійшли найпопулярніші і найвіртуозніші фрагменти світової та національної класики з опер Верді, Пуччіні, Белліні, Доніцетті, Лисенка, Гулака-Артемовського. І хоча не всі співаки, анонсовані в програмі, з’явилися того вечора на ювілейній сцені (клятий грип скосив і артистів), але ті, що виступили, цілком потамували слухацьку спраглість за прекрасним. Поруч із тими, хто вже здобув лауреатські звання на міжнародних конкурсах, – Степаном П’ятничком, Наталією Свободою, Мариною Загорулько, з тими, хто перейшов зі студентської лави в ряди солістів оперного театру чи студії, – Надією Карпинець, Оксаною Юркевич, Юрієм Трицецьким, Михайлом Заборським, виступили студенти – Віктор Дудар та Віталій Лісковецький, під орудою молодих диригентів Андрія Юркевича та Юрія Пороховника поруч із маститим професором Олександром Грицаком. І така сприйнятливість поколінь видається вельми символічною, тим більше, що творча молодь показала себе напрочуд гідно. Шкода лише, що, ймовірно, через десять чи двадцять років більшість із них опиниться дуже далеко від рідного міста – так, як зараз далеко від Львова наші оперні надії кінця 80-х – початку 90-х – Н. Козятинська, О. Теліга, А. Шкурган та десятки інших...

    Не менш символічним видається і факт, що “малий ювілей” – сорок років оперної студії – передував “великому”. Тобто сторіччю оперного театру, який з усією вартою цієї події урочистістю планується відзначити в жовтні 2000 року. І так снується вічна нитка мистецтва, яка сполучає у барвисту мозаїку культурного життя ювілеї, прем’єри, фестивалі й конкурси різного масштабу і рівня, невіддільні, проте, від духовної традиції нашого краю.



    Душа у співі озоветься

    До ювілею одного з провідних тенорів України – Володимира Ігнатенка

    Любов КИЯНОВСЬКА

    Серед визначних співаків, що прикрашали сцену Львівської опери впродовж останніх десятиріч, кожен, хто хоч трохи любить оперне мистецтво, обов’язково згадає народного артиста України Володимира Ігнатенка.

    Та й як можна його не згадати, якщо він більш як тридцять років вів майже всі основні партії класичних та сучасних опер – Хосе в “Кармен” Ж. Бізе, Отелло в однойменній виставі Дж. Верді, Миколи Задорожного в “Украденому щасті”
    Ю. Мейтуса, Германа в “Піковій дамі”
    П. Чайковського, Каніо в “Паяцах” Р. Леонкавалло... Та хіба всі перелічиш? За традиціями музичного театру йому годилося б іменуватись “жен-прем’єром”, тобто “героєм-коханцем”, як називали виконавців таких партій у минулому сторіччі, і, відповідно, творити собі імідж – триматися гордовито, навіть трохи пихато, і взагалі кожним словом та жестом підкреслювати, що такі співаки – то люди, виліплені з дещо іншого тіста, аніж всі інші прості смертні. Нічого такого за Володимиром Ігнатенком не спостерігається, хоч він і здобув собі славу одного з провідних тенорів України. Більш сердечну, привітну і скромну людину важко собі уявити – про це говорять усі його партнери по сцені, його колеги з ВДМІ ім. Лисенка, де він завідує кафедрою сольного співу, хоч, як відомо, саме ті, хто щоденно поруч із нами, і є найбільш вимогливими критиками і суддями.

    Та хоч Володимир Ігнатенко і не вписується у звичні поняття “оперного героя”, ці “нетипові” риси його натури дуже допомагають йому в роботі над ролями. Адже можна творити образ, раціонально і з холодною головою розраховуючи кожну мізансцену, кожен жест, і при тому дуже любити себе в мистецтві. Такі актори будять подив, але не любов. А можна переживати їх життєву драму, вчуватись у неї, забуваючи про себе (майже за Станіславським), і тоді якісь інші струни озиваються в душі навіть байдужих і випадкових осіб у залі. Ігнатенко, окрім вродженого дару – голосу, має дивовижну здатність перевтілюватись. Згадую, як у ролі Миколи Задорожного в опері Мейтуса цей показний та високий чоловік, завжди спокійний та певний себе (все-таки жен-прем’єр!), виглядав таким згорбленим, прибитим та пошарпаним літами і родинним нещастям, що навіть за лаштунками, знаючи його багато років, майже не змогла впізнати. І зовсім інші грані особистої трагедії висвітлюються в ролі Отелло, одній із кращих, яку створив Ігнатенко. Шекспірівський персонаж, уражений сумнівами і суперечностями, водночас мудрий і наївний, як дитина, прочитується артистом цілком по-своєму. Лірик за натурою, він і в душі Отелло шукає сильних емоційних відтінків, і на перший план виступає біль та страждання від зради. І цей біль зіграний з такою пристрасністю і переконливістю, що в сцені з Яго, одній із найдраматичніших, все-таки він, а не Яго, залишається переможцем у цьому психологічному двобої.

    Взагалі, кожна роль, яку творить Володимир Ігнатенко, – це подія у львівському музичному житті. А завтра вони стануть історією української опери...



    Музика світла, що проходить повз нас

    Люна ГАЛАС

    ВІРТУОЗИ

    Минулого четверга львівських меломанів охоплював розпач: якій вечірній музичній імпрезі надати перевагу – концерту до сорокаріччя оперної студії консерваторії чи виступу румунської скрипальки Оани Захарії та швейцарського диригента Сімона Камартіна. Очевидно, саме через цей збіг обставин публіка розділилася за вподобаннями і обов’язком честі, і через це в обох поважних залах  не було й натяку на аншлаг.

    Програма концерту, яку представляв диригент С. Камартін разом із камерним оркестром “Віртуози Львова”, охоплювала твори, які в Україні і, зокрема, у Львові, прозвучали вперше. Відчувалося, що маестро Камартін добре обізнаний із популярним репертуаром наших сцен, а тому охоче заповзявся “освіжити” його. Людина широких гуманітарних зацікавлень, він і під час перебування у Львові залюбки відвідував наші музеї і залишився в неймовірному захваті від акції Андрія Бокотея “Музей скла у Львові”, високо оцінивши прекрасну колекцію. Формальні пошуки художників-гутників видалися йому “співзвучними” з напрямками музики XX ст., яку він вивчав інтенсивно й поглиблено, а особливо музику Східної Європи.

    Концерт розпочався танцювальними і жартівливими мотивами. Усі яскраві мініатюри прозвучали злагоджено, із притаманною цим творам інтонаційною виразністю. “П’ять німецьких танців”, написаних В.-А. Моцартом в останній період життя (приблизно тоді ж, коли й славетний “Реквієм”), обійшлися без альтів, лишень скрипками й віолончелями. Повнішого складу інструментів вже вимагали наступні “П’ять грецьких танців” Н. Скалкоттаса – грецького скрипаля і композитора першої половини XХ ст., який студіював композицію в А. Шенберга і також послідовно застосовував додекафонний метод. Звісно, що схильний до криз і депресій автор не міг обійти тої наскрізної теми життя і смерті, яка меандром звучить у сертакі, тому встиг створити 36 своїх інтерпретацій грецьких танців. П’ять мотивів, які почула львівська публіка того вечора, були сприйняті так, ніби то був рідний аркан. З не меншим зацікавленням було вислухано і музику Ф. Тишгаузера для 12 струнних. Три частини п’єси символізували різні вади людського характеру – лінь, злість, глупоту, а четверта називалася “12 негренят” і була вибудована на почерговому “вибуванні з гри” спершу скрипок, потім – альтів, за ними – віолончелей... А коли вже зоставався лише контрабас, знову вступала перша скрипка В. Дуди, і грайлива мелодійка починала хороводити знову.

    Можливо, після такої невеличкої інтродукції на “розігрів” і треба було б зробити антракт або взагалі по-інакшому укласти програму. Адже музика, яка прозвучала одразу після цих мініатюр, належала до медитативного спрямування і вимагала зовсім іншого стану зосередженості як слухачів, так і музикантів. Чи не через таку тактичну похибку тим, які прийшли спеціально послухати виконання музики А. Пярта, не вдалося повною мірою насолодитися його твором Fratres для скрипки з оркестром?

    Естонський композитор, який емігрував 1980 р. до Відня, а зараз мешкає у Берліні, пройшов у творчості непересічний шлях від сприйнятої від інших складності до обраної ним самим простоти. У ґрунтовному музикологічному збірнику V фестивалю “Контрасти”, на якому звучали твори Пярта, наведено пояснення композитором власних композиційних засад: “Я відкрив, що достатньо, коли гарно заграна окрема нота. Ця одна нота чи мить тиші тішать мене. Я працюю з дуже небагатьма елементами – з однією лінією, з двома лініями. Я будую з найпростіших матеріалів – з тризвуків, з однієї особливої тональності. Ці три ноти одного тризвука – як дзвони. І тому я називаю їх тінтіннабулі (дзвіночки)”. Ефект цього звуконаслідування дзвонів можна було почути і в творі Fratres (“Брати”), над яким композитор працював від 1977 р., через що постало аж 9 авторських редакцій.
    О. Захарія виконала версію 1992 р., у якій присутня партія дерев’яних ударних.
    Із трактуванням Оаною музики Пярта львів’яни вже знайомі від V фестивалю “Контрасти”, де вона  разом із Л. Шутко й тими ж таки “Віртуозами Львова” грала твір Пярта Tabula rasa для двох скрипок, препарованого фортепіано і струнного оркестру.

    Вихід Оани на сцену завжди супроводжується оплесками і вигуками захоплення її монументальною жіночою поставою і сильним виконанням. Кому, як не такій солістці, мали б скоритися полярні динамічні екстреми, якими вимальовується майже візуальна картина сакрального дійства? Адже драматургічну основу твору Fratres становить наближення на crescendo процесії монахів (бо ж “Брати” – це брати-ченці) і її віддалення на diminuendo. Із хаосу марнотного світу проступає ледь чутна тема несуєтного чування. Із кожним повтором мелодію немовби прибоєм прибиває до того, хто спрагло намагається її вловити і налаштуватися на медитативний лад. Неквапний хід братів-ченців: ось немовби зримо виступають із вечірнього тла  їхні постаті, вихоплені із сутінків палахкотінням свічок. Ось ближчає і ближчає це світло. Напруги в паузах не менше, ніж у звучанні. Композиційно твір винизаний, немов ружанець, – і поки свідомість перебирає цю вервицю, на кожен вузол звучання встигаєш відчитати молитву. Дужчає, наростає  звук, і в кульмінації здається, що висока хвиля принесеного божественного світла заливає душу. Чернеча процесія проходить крізь слухача. Просвітлення таке, як на картині Сальвадора Далі “Тайна вечеря”, де крізь напівпрозорого Христа, що вирізняється від запнутих каптурами тілесно непрозорих апостолів, видно вечірнє плесо, човен рибалки і далекі вогники. “Агапе” – любов вечірня. Транс, світлі сльози очищення – таким буває ефект від цього, не досягнутого на концерті, моменту. На жаль, із-за зовнішнього боку професійно високого виконання, якому, здавалося б, і дорікнути немає чим, не пробилася та містична нота, котра притаманна музиці Пярта.

    Та все ж певний вплив вона справила, налаштувавши відповідним чином на сприйняття твору Гії Канчелі “Ранкові молитви”, – через це виконання  музики грузинського композитора залишило дещо цілісніше враження. Звучання струнних доповнювали фортепіано, флейта і голос. Шкода, що останній був записаний на плівку, і шум у динаміках не сприяв загальній гармонії. Перекриваючи те немилосердне шипіння, чистий голос виводив латиною “Боже, Він любить нас, бо чує наші голоси”.

    І прекрасним “Віртуозам Львова” не слід забувати, що цей єдиний слухач також чує голоси всіх їхніх інструментів. Бо на противагу останньому концерту під диригуванням С. Камартіна, попередній із ювілейної серії справляв якесь вельми гнітюче враження. Хоч “Віртуози Львова” виконували на ньому разом із скрипалем Каськівим – молодим вихованцем Цюрихської Музичної академії Менухіна – музику божественну у своїй класичності: чотири концерти А. Вівальді La Primavera, L’Estate, L’Autunno, L’Inverno. А може, вся справа в головному диригенті орекстру, який водночас є й художнім керівником колективу? Віддаючи належне його організаторським здібностям і невтомній промоційній діяльності, усе ж важко позбутися прикрого враження від його пересічно поверхневого диригування. А чого вартують його одкровення на шпальтах “Українського шляху”: “Своїм емоційним переживанням знаходжу вихід у фізичній роботі: Встаю о 4-5-й годині ранку і йду сніг відгортати... Перед останнім концертом мені снився Антоніо Вівальді...Раніше перед виступом я не випускав з рук диригентської палички.”  Ні, Маестро, ви ліпше й тепер її не випускайте з рук, а то справді здається, ніби лопатою працюєте! Здивувала й відповідь диригента на запитання про те, який концерт йому запам’ятався найдужче: “Незабутні враження залишилися після проведення нами акції “З любов’ю в серці”, спрямованої на підтримку меморандуму Президента України...” І тут же одразу фото вміщено, щоб не виникало в майбутньому запитань про найпам’ятніші концерти й зустрічі. На тій світлині ліворуч Президент України Л. Кучма, в центрі – заслужений діяч мистецтв України С. Бурко, а праворуч – дружина Президента України Л. Кучма... Така от музика, панове.