BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

 

 

POSTUP - ПОСТУП
субота, 29 січня, 2000 р.

  • [ст.1 (p.1)] - PDF
    1. перша сторінка
      • ЧЕХІЯ: Парламент обмежує права президента
      • ЕКСПЕРТИЗА: Українським референдумом зацікавилася Рада Європи
      • Євро зійшло на пси
      • Лазаренко обіцяє виступити перед конгресменами
      • Немає хліба, бо немає бульби?
    2. ПОСТУП У ЛЬВОВІ
      • Кілька слів
      • Мешканці наметів зустрілися з владоможцями
      • Нове пиво смакує краще
      • Надзвичайого стану не буде
      • Зростання з негативними тенденціями
      • Заходи в соціальній сфері
    3. НАША СТОЛИЦЯ
      • “Помисли” Андрія Содомори
      • Кишені, немов ядерний реактор
      • Вибух влаштовує УНА-УНСО
      • Дівчата для секс-бізнесу
      • Про що писали газети 29 січня 1920 рік
    4. поступ з краю
      • краєвид
      • Президентське послання
      • Українським референдумом зацікавилась Рада Європи
      • Далі два парламенти?
      • Кучма у Давосі
      • Робертсон зустрівся з Ющенком
    5. поступ у світ
      • Російсько-чеченська інформвійна
      • Останнє звернення до нації
      • Теракт у Карачі
      • світоогляд
    6. економічний поступ
      • край
      • Найважчий період енергетичної кризи подолано
      • Світова еліта – в Альпах
      • СВІТ
    7. МИТЦІ У ПОСТУПІ
      • Рейтинг художників, критиків та істориків мистецтва: Вперше у Львові!
      • Вагомість впливу на сучасне мистецьке життя у Львові
      • Що залишилося поза табличками й цифрами?
      • Мистецтво повинно бути вільним від усіляких оцінок
      • Вагомість внеску творчості художника у мистецтво: Скульптура
    8. КАУФМАН У ПОСТУПІ
      • Мінливість постійного часу
      • Чутки про смерть галереї дещо перебільшені
    9. ПОСТУП ДУХУ
      • Пам’яті героїв Крут
      • Сестри Милосердя святого Вінкентія
    10. РЕЛІГІЙНИЙ ПОСТУП
      • Релігійні організації України: Конфесійна структура
    11. спорт-поступ
      • 12 уроків тенісу
      • Кращі з кузні спортсменів
      • “Карпати” звикають до снiгу
      • СПОРТ-БЛІЦ
    12. ПОСТУП-SCRIPTUM/a>
      • КАЛЕНДАР
      • Маленькі історії про великих людей
      • гороскоп на 29 січня
      • Анекдот
  • pp_17_9

     

     ПОСТУП ДУХУ

    СТОРІНКА 9

    № 17 (461), субота
    29 січня 2000 року

    Пам’яті героїв Крут
    Р. Крушельницький

    Протягом 1917 року Центральна Рада ще нерішуче й з деякою осторогою ставилася до ідеї самостійної, незалежної від Росії Української держави. Її діяльність призводила до наростання анархії, неможливості організації війська, вела країну до руїни. Незважаючи на потенційні можливості – масове повернення з фронту й полону вояків-українців, Центральна Рада не зуміла створити регулярну армію, потрібну для захисту держави від зовнішньої агресії.

    Врешті 19 січня 1918 року Центральна Рада IV Універсалом проголосила повну самостійність Української Народної Республіки. З метою її повалення з півночі на Україну негайно посунула численна добре озброєна більшовицька армія під командуванням генерала Муравйова. Наступ відбувався в основному лініями залізниць.

    Центральна Рада не могла протиставити йому належну відсіч. На шляху з Конотопа до Києва станцію Бахмач обороняли учні, юнкери 1-ї Київської військової школи, кількістю близько 600 чоловік. Вони довго витримували натиск більшовиків, але, залишені без всякої допомоги, зовсім виснажені, втративши в боях бронепоїзд, мусили відступити, підірвавши за собою мости через річку біля Макошина, на станцію Крути, приблизно на одній третій віддалі від Бахмача до Києва, на широкій і рівній площині, звідки розходяться бічні гілки залізниці на Чернігів і Прилуки.

    Даремно юнкери просили допомоги в київському штабі: Київ не мав військової сили. Перед лицем небезпеки уряд закликав усіх стати на захист Української держави, оголосив звернення до студентів новоствореного Українського народного університету, до учнів київських шкіл, яке було сприйняте з ентузіазмом. На спільному вічі студентів університету Святого Володимира й Українського народного університету було вирішено організувати студентський допоміжний курінь січових стрільців. Такі ж збори провели учні 2-ї Української гімназії і навіть обрали командира – учня восьмого класу Павла Кольченка, який уже побував на фронті.

    Наступного дня в Педагогічному музеї відбувся запис до студентського куреня січових стрільців. Крім студентів та учнів 2-ї гімназії, до куреня записалися учні Гідротехнічної школи й Київської військової лікарської школи. З музею всі, хто записався, відразу вирушили до Костянтинівської юнацької школи на Печерську. Розміщена тут перед тим 1-ша Українська військова школа, як згадано вище, тримала оборону під Бахмачем. Командиром першої зорганізованої сотні було призначено студента Українського університету Омельченка.

    Вишкіл добровольців розпочався під керівництвом кадрових старшин, але не з бойової, а стройової підготовки, муштри, тому що було вирішено використати студентський курінь при потребі охорони порядку в самому Києві. Це ненадовго охолодило войовничий настрій молодих вояків, але вже за кілька днів ситуація змінилася: до Києва прибули з фронту страшенно виснажені юнаки військової школи з розпачливим благанням про підкріплення. Під Бахмачем залишилася тільки одна сотня з командуванням школи й два бронепоїзди.
    Крім новоствореного студентського куреня, український уряд не мав ніяких військових резервів. У безвихідній ситуації юнаки одержали команду збиратися на фронт. У недільний вечір
    27 січня розпочалася підготовка до від’їзду, а вже вночі 28 січня ешелони виїхали зі станції Київ-I
    I на північ.

    Молоді січовики – студенти й гімназисти – були погано вишколені, озброєні старими “трьохлінійками” й одягнені абияк, у старі однострої, черевики без обмоток, але настрій у всіх був бадьорий і навіть веселий.
    29 січня о четвертій годині ранку зупинилися на станції Крути. Тут зустріли частину загону юнкерів військової школи та групу гайдамаків, які під натиском переважаючих сил ворога відступали з-під станції Макошин. Зібране військо нараховувало всього 250 юнкерів, студентів і гімназистів, 100
    гайдамаків і піших козаків і три гармати під командуванням сотника Семена Лещенка.

    На світанку поїздом була направлена розвідка, яка перед роз’їздом Пліски натрапила на знерухомлений потяг з великою кількістю демобілізованих російських солдатів. Командування студентського куреня дозволило їм проїхати на північ. Для цього фронтовики відремонтували залізницю і, можливо, проїхавши на Бахмач, влилися в більшовицьку армію.

    Командування студентського куреня не скористалося даними розвідки, що шлях поки що вільний і роз’їзд Пліски – Ічня можна взяти без бою. Було вирішено дати бій під Крутами. Вздовж залізниці Чернігів – Ічня, що біля Крут перетинає колію Київ – Бахмач, почалося будівництво окопів. Без саперних знарядь це було важко. Насип підвищили накладеним деревом, перед ним відкинули сніг. Вийшли мілкі окопи, придатні хіба що для лежання.
    У цей день серйозного бою не було. Сотник С. Лещенко з одним козаком на імпровізованому “бронепоїзді”, тобто з гарматкою й кулеметом на платформі, часто під’їжджав під саму ворожу лінію і починав перестрілку з ворогом. Тим часом більшовики без бою зайняли Ічню й Пліски та лагодили залізницю для дальшого наступу. Минули день і ніч тривожного очікування в мокрих окопах.

    Наступний день – 30 січня – видався вологим, похмурим і неспокійним, усе віщувало вирішальний бій. Вислана в розвідку кінна стежа донесла після обіду, що більшовики наступають. Засурмили тривогу. Юнаки залягли в окопах з рушницями в невмілих руках, чекаючи ворога. Невдовзі розпочалася ворожа артилерійська підготовка. З української сторони їй влучно відповідала єдина гармата з платформи сотника Лещенка.
    Скоро більшовики розпочали сильний наступ на правий фланг, де оборонялися юнкери й гайдамаки, які постійно тримали під вогнем наступаючі ворожі лави. У розпалі бою гармата сотника Лещенка замовкла. Платформа з гарматою відступила на станцію.

    Бій розгортався з наростаючою силою. З обох сторін заговорили кулемети. Ворог силою орієнтовно 6 тисяч розпочав наступ по всьому фронту. Червоногвардійці і матроси насувалися на захисників України густими лавами, обходили їх з обох боків і нарешті захопили станцію. Залишкам правого флангу з юнкерів та гайдамаків вдалося відступити до свого потяга. Лівий фланг, що складався з самих студентів і гімназистів, за високим залізничним полотном не бачив, що праве крило вже відступає. Під натиском ворога молоді добровольці з запізненням, неорганізовано відступили до станції Крути, що вже була в руках більшовиків. Ворог оточив їх з усіх боків. В розпачливому пориві нечисленні молоді герої, які ще вціліли, кинулися в останню атаку на переважаючого ворога, але були буквально зметені. В полон потрапило тільки 27 чоловік, їх люто катували, а наступного дня розстріляли, заборонивши селянам ховати тіла. Розповідають, що приречені на смерть загинули з гімном “Ще не вмерла Україна” на устах. Після звільнення Києва від більшовиків (на деякий час) герої Крут були поховані на Аскольдовій горі.

    Юні добровольці затримали наступ більшовицьких орд на Київ лише на кілька днів, але своїм спонтанним виступом і геройською смертю засвідчили незламну волю української нації до незалежності, її моральне право на цю незалежність. І звершила це українська молодь, у час, коли багато поважних українських лідерів ще не усвідомлювали необхідності боротьби за незалежність Української держави.
    Подвиг захисників Крут жив і міцнів у боротьбі за Українську державу в 1918-1921 роках, боротьбі вояків УПА.
    Дата 29 січня стала національним днем пам’яті Героїв, вона вшановувалася щорічно в довоєнній Галичині і вшановується тепер у незалежній Україні.



    Сестри Милосердя святого Вінкентія

    Галина Байса

    Скромні, тихі, вбогі, незнані широкому загалу, вони проходять через життя непомітно. Працюють, як звичайно повинні працювати монаші особи, доглядають хворих, калік, немічних, допомагають убогим та потребуючим. Вони служать іншим не тільки фізично, а й порадою та наукою. Їх життя наповнене добротою та благочинністю. Не марнуючи жодної хвилини, вони вміють використовувати все для власної душі, для добра ближнього і для слави Божої. Здавалося б, що не роблять нічого надзвичайного, але саме у цьому – вся таємниця їхнього ідеалу та їхньої святості.

    Згромадження сестер св. Вінкентія діє в Україні вже понад 70 років, однак не є добре відомим в українському народі передусім через свою невелику чисельність. Це Згромадження було засноване в 1837 році у бельгійському місті Деінзе отцем Костянтином Ясеном та панею Марією Мартенс під покровом св. Вінкентія від Павла. Св. Вінкентій народився 1581 року у місцевості Пої (південь Франції). Він був звичайним священиком сільської парафії, який опікувався бідними і терплячими. Згромадження Сестер Милосердя має таку ж харизму, як і Згромадження його засновника, але посідає свою окрему інституцію і свою Конституцію. Згромадження сестер під покровом св. Вінкентія складає довічні обіти, залежить від місцевого єпископа і головної управи Згромадження у Бельгії.

    У 1922 році Митрополит Андрей Шептицький, за порадою отців Редемптористів, запрошує сестер св. Вінкентія до України. Наступного року дві групи українських дівчат, перших кандидаток, виїхали на новіціат до Бельгії. Щороку в Деінзе приймали 10-14 кандидаток, які через Другу світову війну не змогли повернутися на рідну землю після проходження кандидатури та новіціату.

    У 1926 році за старанням греко-католицької ієрархії перші чотири сестри – дві бельгійки і дві українки – приїхали у Галичину, до Станіславова, де отці Редемптористи винайняли для них будинок. А точніше, звичайну селянську хатину. І почалася Хресна дорога. Польський уряд відмовлявся реєструвати сестер в Україні з тієї причини, що вони – українки греко-католицького обряду, що будуть працювати для свого народу. Завдяки старанням Митрополита Андрея та владики Григорія Хомишина, який у той час був єпископом Станіславської єпархії, Згромадження сестер Милосердя св. Вінкентія від Павла греко-католицького обряду таки отримало дозвіл на реєстрацію.

    Після цього настоятелька – с. Єлисавета Поппе – разом із сестрами та оо. Редемптористами почали обладнання невеличкого притулку для сиріт та організували обслугу бідних вдома. У швидкому часі сестри здобули великий авторитет серед людей. За два тижні праці у малому притулку для сиріт було вже 12 дітей: від 4-ох місяців до двох років. Майже всі діти, які потрапили до сиротинця, були хворі. Праця вимагала від сестер надзвичайних зусиль, здоров’я та коштів. Малий притулок терпів великі труднощі, а здоров’я сестер було слабким. Крім того, сестри обслуговували хворих.

    Незважаючи на важкі обставини, притулок та обслуга бідних набирали сили. З Бельгії прислали нових сестер. Багато дівчат поступали на новіціат, і сестри почали думати про будівництво нового великого притулку для сиріт.

    Єпископ Григорій Хомишин виділив із церковного майна землю під новий будинок. Будівництво розпочалося у 1929 році, а у 1934 р. сестри вже перенесли своїх дітей до нового сиротинця Пресвятої Трійці, розрахованого на 200 осіб. Це було великою радістю і для сестер, і для Церкви та народу. Але в 1939 році Галичину окупували більшовики, й у сестер забрали все. Притулок віддали під пологове відділення, сестер позбавили праці, 120 дітей вивезли вглиб Росії.

    У 1929 році, знову ж таки на прохання митрополита Андрея, сестри Милосердя приїхали до Львова й отримали в дарунок дім “Вілла Уляна”, що по вул. Стрийській. Тут вони організували притулок для учениць середніх шкіл та для безпритульних дівчат із сіл, які шукали роботу у Львові. У притулку було безкоштовне проживання і дешеве харчування. Крім того, сестри також турбувалися про християнське виховання дівчат. Завдяки розумному проводу сестри-настоятельки притулок добре розвивався. До першої комуністичної окупації в ньому було 90 дівчат. У 1930 році з Бельгії до України приїхали ще кілька сестер. У цьому ж році почалося будівництво українського шпиталю. Сестри, які мали медичну освіту, пішли працювати у “Народну Лічницю”. Здавалося, що все йде нормально, як і повинно бути, але насправді було не так.

    Різного роду матеріальні та моральні труднощі обтяжували працю. Польська влада не хотіла приймати українок на роботу, на навчання, навіть на медичну практику з бельгійським дипломом. У 1938 році головні настоятелі Згромадження в особі с. Єлисавети уклали договір між Товариством “Народна Лічниця” та монастирем сестер Милосердя на предмет догляду хворих та господарських і адміністративних чинностей у “Лічниці”.

    Адміністратором шпиталю “Народна Лічниця” призначили с. Єлисавету, яка своїми стараннями повністю обладнала її. У лікарні панував дух монашого порядку: спокій, чистота, побожність, ангельська опіка над хворими. Задоволеними були і персонал, і хворі. Проте недовго. У 1939 році з приходом більшовиків пропала вся набута праця і “Народної Лічниці”, і монастиря. Роки першої комуністичної окупації були дуже важкими: сестри не мали що їсти, не було в що одягнутися, не було праці. Та сестри не падали духом, не втрачали спокою. Коли почалася Друга світова війна, сестри були мобілізовані, але з Божою допомогою врятувалися від військової служби. Під час німецької окупації лікарська інтелігенція відновила український шпиталь, і сестри разом із своєю настоятелькою повернулися до праці з ще більшою охотою та ентузіазмом.

    У 1944 році радянські війська знову зайняли Львів. Цього разу сестер не позбавили праці, але відтоді почалися терпіння. Часті переселення і пошуки помешкань, постійні візити МГБ, обшуки за обшуками, гнітючі допити, а потім – і арешти. За часів комуністичного режиму сестри у міру можливостей провадили посвячене життя. Допомагали бідним, де лише могли, не раз опираючись на своїх духовних провідників отців Редемптористів. З Божою поміччю доба лихоліття минула, і з 1989 року сестри Милосердя мають змогу, не криючись, працювати згідно зі своєю харизмою. З підпілля вийшли 34 сестри з довічними обітами, 3 сестри з дочасними обітами,
    9 новичок та 4 кандидатки.

    Сьогодні доми сестер Милосердя св. Вінкентія є у Львові й Тернополі. Дівчата, які мають намір стати сестрами Милосердя і присвятити своє життя служінню бідним та знедоленим, мешкають у будинку новіціату, де вони протягом трьох років готуються до духовно-чернечого життя. Деякі з них перебувають у домі сестер св. Вінкентія у Бельгії, де проходять курс медицини, педагогіки, іноземних мов тощо. Згромадження сестер Милосердя в Україні налічує 70 сестер. Дехто з них обслуговує Шпиталь ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові, інші працюють у греко-католицькому ліцеї, катехизують дітей та молодь. Настоятелькою згромадження сьогодні є сестра Йоанна Білецька, учителькою новачок – сестра Василія Уршуляк.

    За прикладом св. Вінкентія, який звертався за допомогою до всіх свідомих християн, сестри Милосердя звертаються до кожного з нас і просять допомогти їм щирою молитвою, зразковим християнським життям, нашими дарами та здібностями, нашою посвятою. І тоді Боже Провидіння вестиме сестер тими шляхами, ступаючи по яких вони зможуть принести найбільше користі людям.