16-ліття ЛУГОСАДоявлення (першої документальної згадки) стало оказією. Тоді (19.01.84 р.) зійшлися всі три празники в гості. Згадану дату можна вважати і днем народження трійці посвячених (хоч метикувати на трьох “кретини” починали ще далеко заздалегідь), і днем найменування (не уникнули й обрізання: “крайня плоть” прізвищ ЛУчук-ГОнчар-САДловський покладена на вівтар української літератури), і днем хрещення. І ювілей – неабиякий (між іншим, 835 тижнів). Як же не відзначити такий день, тобто як же його відзначити гідно! 16-ліття – це, звичайно, не якісь там століття бубабу чи “міленіуми”, бо це – реальна символічність.

Вечори АУП

Гермеса можна було побачити в давній Греції. Але не світлосяйного вісника богів, яким він виступає в Гомеровій “Одіссеї”, не покровителя красномовства, не охоронця мандрівників. На кожному роздоріжжі у Греції стояв чотиригранний стовп – дорожній знак, фетиш-охоронець, якого греки називали “гермесом”, адже закінчувався цей стовпець головою божества, що виконувало такі розмаїті функції. Саме його, проходячи дорогою, бачив кожен мандрівник:

Осягнення античності українським словом – саме це і є українська античність. З одним застереженням: ідеться про те українське слово, що не вимагає тепер ані модернізації, ні адаптації. Тут першим твором виступає “Енеїда” І.Котляревського. Специфіка її – в низовому осягненні античності, адже маємо травестію, можливо, найсильнішу в усій історії європейських літератур. В “Енеїді” Котляревського домінує те, що М.Зеров у “Лекціях з української літератури” іменував “етнографічним реалізмом”: український автор зумів надати поемі на античний сюжет характер широкої побутової картини, і тому свої “жартівливі вихватки” виправдовує саме повнотою показу українського життя. Але першоджерело – таки поема римського письменника Публія Вергілія Марона. Проте Котляревський повністю нехтує його “епічний апарат”. Якщо згадати, що Палінур у Котляревського – не Палінур, а Тарас, отоді ми й відчуємо особливо гостро густий український аромат, який повністю застилає перед нами творіння Вергілія. На подолання такої античності, що постала в одежі українського слова, українській літературі дано було двісті років. Менше зробило XIX століття, більше – XX.

На літературній провінції бурлеск відгукується ще у 20-х роках ХХ ст. Проте ідейний злам “котляревщини” стається значно раніше, та не в перекладах, а в Кулішевій ідилії “Орися”, написаній у 1844 році після прочитання, як зазначав сам П.Куліш, шостої пісні “Одіссеї”. І хоча образ Орисі не накладається на образ Навсікаї – це оригінальний витвір українського автора, – проте сам Куліш прагне показати своє творіння як чуже, свою “ідилію” як відображення відповідної ідилічної сцени з Гомерового епосу. І саме тут маємо вирівняння тону – суголосне звучання грецького й українського творів. Хоча Куліш практично не перекладав творів античної літератури, та саме від нього бере початок ширше зацікавлення давніми грецькими авторами (на противагу римським), і передовсім зацікавлення Гомером.

В українській літературі першим коло перекладу Гомера заходився С.Руданський: його “Ільйонянка” ще й досі не перестає тривожити уми. Багато хто з дослідників вважає, що переклад Руданського має тільки історичне значення, тільки ілюструє розвиток перекладацької справи в Україні. На перший погляд, воно ніби справді так, адже Руданський переклав Гомерову поему не гекзаметром – “героїчним” розміром грецького оригіналу, – а розміром коломийковим. І в цьому добачають найбільшу його ваду. Однак, якщо зважити, що Руданський засадничо використовує традиційний розмір нашого українського віршування, щоби передати традиційний розмір грецького епосу, то з огляду на цей “експеримент” інтерпретація заслуговує на більшу увагу.

Шляхом Руданського – тільки на рівні не метричному, а образному – йшов у своєму перекладі Гомерових поем О.Потебня. На жаль, цей переклад не був завершений. Паралельно, та незалежно від Потебні Гомерові поеми перекладав П.Ніщинський: він перший переклав Гомера його ж розміром, і традиція еквіметричності домінує відтоді при перекладі не лише гомерівського епосу, а й усієї античної поезії. Однак у своєму перекладі Ніщинський дещо українізував грецьких героїв: Ахілл у нього не “син Пелея”, а “Пелеєнко”, Одіссей – “неборак богорівний”. На початку ХХ ст. йде екстенсивне охоплення античної літератури. Пов’язане воно з перекладацькою діяльністю І.Франка. Серед його перекладів із греки та латини знаходимо лише поодинокі прижиттєві публікації: “Бенкет” Платона, “Амор і Псіхе” Апулея, “Алькай і Сапфо”. Все ж інше, те, що Франко перекладав наприкінці життя, опубліковано було тільки сорок років опісля.

Переклади ж Андрія Содомори свідчать про присутність у контексті української літератури “живої античності”. Зверну увагу лише на один аспект – на переклади давньогрецької трагедії. Засвоєння грецьких трагіків відбувалося в Україні аж надто повільно, адже за сто років із усіх 32 збережених до наших часів трагедій, перекладено було тільки 4.

І ось наприкінці 80-х і на початку 90-х виходить друком солідний корпус українських перекладів давньогрецької трагедії. Спершу з’являються 5 Софоклових трагедій, потім видано всі Есхілові (їх, як і Софоклових, збереглося 7). Останнім випущено том “найтрагічнішого серед трагіків” – Евріпіда. Хоча за життя він не тішився “трагічними” перемогами, та до нас дійшло найбільше саме його трагедій – 18; 8 із них видрукувано в українському перекладі. Отож, сумарно маємо 20 трагедій, 16 із яких переклав А.Содомора. Його праця в цій царині дивовижна. І це попри те, що він повністю переклав Горація, “Метаморфози” та “Любовні елегії” Овідія, “Про природу речей” Лукреція, комедії Арістофана та Менандра, “Моральні листи до Луцілія” Сенеки (це тільки значніші публікації окремими книжками). Певно, в жодній іншій літературі один перекладач стільки не зробив.

Пишучи про річ, іще не видану у вигляді книжки, головне – зберегти інтригу. Тому не згадую тут імен світових поетів, котрі гостили Уліссея в “Уліссеї”. Скажу тільки, що бесіди їхні поезієзнавчі – такі ж плідні, як і харчування. Що ж до шахів і сюжету, то їх поєднав свого часу не присутній у Лучуковому романі Хорхе-Луїс Борхес: “Історій лише чотири... Про Улісса, який після десяти років мандрів грізними морями і зупинок на зачарованих островах приплив до рідної Ітаки, і про північних богів, котрі, знищивши землю, бачать, як вона, зеленіючи та пломеніючи, знову постає з моря, і знаходять у траві шахові фігури, якими воювали напередодні... Історій лише чотири. І скільки би часу нам не залишилося, ми будемо переповідати їх – у тому чи іншому вигляді”.