BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
п'ятниця, 28 січня, 2000 р.

  1. перша сторінка
    • Плющ буде спікером
    • Європа тішиться з ослаблення євро
    • Ще один фінансовий скандал - Ізраїль
    • Пікетувальники ще з рік пікетуватимуть
    • Більшість в Ратуші та дефіцит
    • Чи потопить Путіна “Мабетекс”?
  2. наша столиця
    • Кілька слів
    • “Львівобленерго”: може, буде краще
    • Більшість в Ратуші та дефіцит, Закінчення
    • Львів для США – стратегічний партнер
    • Трамвайна плутанина
    • Як спростити навчання на курсах
  3. поступ у Львові
    • Країна, де...Jurko Banzaj
    • Пікетувальники ще з рік пікетуватимуть, Закінчення
    • Спіймали убивцю бабусі
    • Про що писали газети
  4. поступ з краю
    • краєвид
    • Плющ буде спікером, Продовження
    • Євреям у нас буде добре
    • Нацгвардію розформовують остаточно
    • Пенсіонери – на пенсію!
  5. поступ у світ
    • Мільярди в партійних кишенях
    • Ще один фінансовий скандал
    • Партійний корабель і айсберг Коль
    • світоогляд
  6. економічний поступ
    • край
    • “Львівобленерго” нічого не винне
    • ЗАТВЕРДЖЕНО
    • Європа тішиться з ослаблення євро, Закінчення
    • СВІТ
  7. легенди поступу
    • Записки пройдисвіта
  8. арт-поступ
    • У знаменитій міланській опері “Ла Скала”
    • Шілле: картини не конфісковано
    • Станіславський – друг Кемерона
    • Новий Заповіт для слухняних
    • Агріппіна та Святий Петро на автостоянці
  9. асоціація українських письменників у поступі
    • АУП оголошує конкурс...
    • Вручено Па-спорт ЛУГОСАДу
    • Українська античність і місце Андрія Содомори в ній
    • Цікаве літературознавство, цікава кулінарія
  10. автопоступ
    • Техпаспорт як свідоцтво про народження автомобіля
  11. спорт-поступ
    • 12 уроків тенісу
    • Australian Open: Америка чи Європа?
    • У Сидней – через Америку
  12. пост-scriptum
    • Іменинники, Уродинники, Роковини
    • Мода
    • Кросворд
    • Гороскоп
Сторінка 8

28 січня 2000

Сторінка 8

Арт - світ

У знаменитій міланській опері “Ла Скала” відбулася прем’єра “Фіделіо”, опери Людвіга ван Бетховена у постановці відомого німецького режисера Вернера Герцога. У провідних партіях – Лаура Айкін, Курт Рідл, Ерік Воттріх. Диригент – Рікардо Муті.

Білі полотна Роберта Рімана можна побачити у “Студії 7” (Париж, вулиця Ліль). Цей американський художник народився у 1930 році в Нешвіллі і розпочав свою кар’єру з виставки у Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку в 1952 році. Його картини дивують не тільки тим, як багато емоцій можна передати через білий колір, що переважає в його творчості, але й доводять, що місце, де вони виставляються, також відіграє далеко не останню роль. Роберт Ріман готував і оформляв цю виставку в “Студії 7” сам-один. Мінімалізм, аскетичність білих полотен розбавлені асиметричними інсталяціями з дерева, металу та пластику.

Від початків творчості Рімана білий колір у його картинах переважав. Інші барви на його полотнах часто зовсім відсутні. Рідкий мазок може бути як дуже яскравим, так і практично непомітним, він лише підкреслює своєю появою повноту і глибину білого кольору. А тому його картини (як і полотна Марка Ротко, із яким його часто порівнюють) навряд чи стануть для нащадків мальовничим втіленням історичних подій. Вони не відбивають історію, не судять про неї, але, як виявилося, часами беруть у ній участь.

В Америці протягом тривалого часу – майже 30 років – група художників боролася проти війни у В’єтнамі і збирала гроші, щоб організувати виставку на підтримку цього руху. Виставка відбулася в жовтні 1968 року. Серед інших у ній брав участь і Ріман. Закінчилася вона за тиждень до виборів, на яких Річард Ніксон був обраний президентом США.

Однак незважаючи на деяку політичну заангажованість, роботи Рімана мають, перш за все, незаперечну естетичну цінність.

К. С.

Шілле: картини не конфісковано

СУД

Суд

Дві відомі картини Егона Шілле (1890 – 1918), недавно конфісковані нью-йоркською владою, повернули їх австрійському власникові.

Як повідомив у вівторок Музей модерного мистецтва Нью-Йорка, Верховний суд штату Нью-Йорк виніс остаточний вирок у цій справі. Таке рішення ухвалили на основі закону, згідно з яким твори мистецтва, виставлені у музеях міста як позичені з інших музеїв, не підлягають конфіскації. Музей модерного мистецтва привітав таке рішення.

У суд подали Ріта і Кетлін Райф, які отримали картину “Мертве місто ІІІ” у спадок від свого родича, що загинув під час ІІ світової війни. Останній власник цієї картини ( а також іншої, полотна “Картина Валлі”) Рудольф Леопольд купив цей твір у родичів померлих євреїв. Його колекція тепер належить Австрії.

Н. С.

Станіславський – друг Кемерона

СВІТ – ТЕАТР

Світ - театр

Як раніше повідомив “Поступ”, кращим театральним діячем ХХ століття (за рейтингом шанованого французького часопису Figaro, філії якого існують у багатьох країнах світу) було визнано Станіславського. Цікаво, що до аналогічного висновку дійшли паралельно і незалежно одне від одного аналогічні опитування у США, Іспанії, Німеччині та Росії. Тож купець Алєксєєв переміг тотально. І це дивно, бо у кінці ХХ століття визнання Станіславського виглядає щонайменше архаїчним. Не заперечуючи значення його системи, варто погодитись, що психологічний театр сьогодні навряд чи сприймався б свіжо навіть найменш вибагливим глядачем. Та й, зрештою, на голосування у Франції “прорвалися”, набравши достатню кількість голосів, лише два театральні діячі ХХ століття – Станіславський та Брехт. А решта? Адже саме ХХ століття стало чи не найрадикальнішим – з точки зору театральних новацій. Тож такий несподіваний результат можна пояснити або недостатньою освіченістю респондентів, або ж безглуздям самої постановки питання. Тут ми наводимо деякі міркування театрального критика Боріса Філяра (Figaro).

“Ці конкурси на тему “а чи слон кита переможе?”, не претендуючи на істину, дають цілком чітку картину модних поглядів. За Станіславського голосують, вловлюючи в ньому ту ненав’язливість, яка так цінується в сучасних виставах. Вольова режисура Брехта, яка перекроювала класичні тексти і багатовікові глядацькі навички, виглядає сьогодні цілком недоречною.

Зрозуміло, і Станіславський свого часу епатував публіку і дратував критику, але це все було так давно, що поросло мохом. “Система” була канонізована, театр основоположника став його мавзолеєм, східні техніки медитації і розширення свідомості забулися, а от те, що режисер повинен померти в акторі, – це залишилося. Це – на століття.

Станіславський, придумавши цю тезу, немовби забув про власні амбіції – і сформулював закон театральної традиції. Століття режисури дійсно виявилося недовгим, і смаки мас перемогли інтелектуальні експерименти. Широка публіка завжди ходила в театр, щоб розглядати оксамитну завісу, побиту міллю, і фігурку Офелії. І ніякі експериментатори – чи то Станіславський, чи то Брехт – нічого не могли вдіяти з цією шкідливою глядацькою звичкою. Вони насаджували свої ідеї, експериментували з акторами і публікою, а глядач продовжував любити в театрі “головне” – традицію, рутину.

Брехт, правда, теж пов’язаний із життєдайною рутиною. Його творчість багато у чим завдячує кабаре та усіляким безіменним веселунам, що тішили публіку на площах і в кнайпах. Але тихий шепіт театральної традиції вчувається, напевно, тільки німцям. Для нас Брехт – саме лише ім’я чого варте! – це щось жорстке, таке, що важко перетравити, як німецька вимова у радянських фільмах про війну. Самовпевнений постановник діє публіці на нерви. Сучасні режисери надають перевагу перебуванню в тіні, до решти розчиняючись в акторах. Ідея Станіславського щодо смерті режисера найкраще реалізувалася в сучасній антрепризі. Подивіться на афішу: величезними літерами вона повідомляє про те, що головну роль виконує артистка Х, і дрібненько-дрібненько, десь у кутку – вказує прізвище постановника. Так що Станіславський дійсно випередив свій час, відгадавши, що всі новації будуть з’їдені всесильною рутиною. Брехт на тлі його історичних прозрінь виглядає наївним нетямою.

Крім того, глядач полюбляє, коли до його душі торкаються ніжно, лагідно перебираючи його нервові закінчення. Чомусь – може, тому, що Станіславського “призначили” відповідальним за психологізм, – такий м’який акторський стиль вважається його педагогічним досягненням.

Кабаретно-мілітаристська естетика Брехта залишилася у своєму часі. Сам він, правда, емігрувавши з Німеччини, намагався влаштуватися в Голлівуді, писав і проштовхував сценарії, але нічого з цього не вийшло.

Станіславський же у 50-ті роки примудрився опинитися в гущі кінопроцесу. Його “система”, чи по-американськи – “метод”, була використана Голлівудом. Відтоді як Лі Страсберг пристосував її для потреб кіноіндустрії, всі суперзірки Америки – чи то Меріл Стріп або Дастін Хоффман, Аль Пачіно або Марлон Брандо – грають почасти “за Станіславським”. Звичайно, глядач ніяк не пов’язує “Хрещеного батька” і знамените “Не вірю!”. Але насправді метод “вживання” у роль виявився надзвичайно вигідним для кіно – з його технікою великих планів, внутрішніх монологів та інших прийомів, недоступних на сцені. Докладний, вдумливий психологізм виявився цінним не стільки для театру (там ефектніше виглядають якраз брехтівські “штучки”), скільки для кіно.

Так що суперечка йшла, як виявилося, не про театральних режисерів, а про кіно і театр. В особі Станіславського перемогло кіно”.

Він, напевно, був би цим вражений на смерть.

К. C.

Новий Заповіт для слухняних

Наталка СНЯДАНКО

Психолог Уте Ерхардт дає жінкам поради, як боротися із чоловіками-хамами, і її поради користуються шаленим успіхом.

Першою, хто висловив цю думку, була Дороті Паркер. Вона сказала у притаманній їй цинічній манері: “Я довідалася з Біблії, що того, хто спроможеться стати хорошою людиною, відразу ж розіпнуть на хресті”. Висновок від Паркер: поводься всупереч загальноприйнятим нормам, будь хамом і говори все, що спаде на думку. Це було у Нью-Йорку в 20-х рр. Відтоді опортуністичний дух модернізму став дещо спокійнішим. Але не в усьому.

Болісне відкриття, що зразкова жіноча поведінка не цінується суспільством, надихнуло психолога з Візбадена Уте Ерхардт написати гнівний порадник під назвою “Слухняні дівчатка потраплять на небо, а неслухняні – всюди, куди захочуть”. Цей твір на 222 сторінках коштує всього 30 марок і є детальним керівництвом до дії – у тому, як зробити власну поведінку більш корисною для себе, а також наслідком прагнення авторки досягнути трохи визнання і “накладу не більше 20000”.

Але розголос був значно більшим, аніж сподівалася Уте Ерхардт. Трохи більше ніж через рік після виходу ця книга вже здобула славу “довідкового трилера”. Одна із сотень прихильних читачок, які закидали авторку вдячними листами, навіть назвала твір “Новим Заповітом для жінок”.

І справді, Ерхард наткнулася на найбільш актуальну проблему свого часу; отож на сьогодні книга видана накладом 160 000 примірників. Під такою назвою робляться театральні вистави, радіопередачі; футболки із цим написом активно розкуповуються жіночими спортивними товариствами і неспортивними шанувальницями.

“Я одягаю цю футболку кожного дня у свою відпустку, а також коли роблю гімнастичні вправи. Цим я викликаю до себе увагу, – ділиться Ганнелоре Брахман, співробітниця міськради міста Кобленц. – Цим девізом відчувають себе спровокованими хіба що чоловіки. І це не дивно. Вони представлені у книзі не в найкращому світлі. Але загалом пані Ерхард має рацію з її зауваженнями. Навіть якщо чоловікам це не дуже приємно, так воно, на жаль, є насправді”.

Основні поради довкола тези “Чому слухняність нічого нам не дає” є своєрідною навчальною програмою для занадто добросердих і скромних представниць прекрасної половини. Пані Ерхардт бажає, щоб вони нарешті виробили у своєму характері такі важливі властивості, як здатність відкрито заперечувати і не погоджуватися, самоповагу, відчуття власної гідності та сміливість. Оптимістки часто вважають, що все це жінки вже давно досягли, але авторка книги вважає, що самоствердження, здоровий егоїзм і пробивність аж ніяк не є характерними для сучасної жінки. На думку психолога, у більшості випадків жіночою стратегією і далі залишається: змовчати, проковтнути, поплакати. І однаково, чи йдеться про суперечку з шефом у бюро, чи про стосунки із домашнім пашею.

Тому основою “вчення Ерхардт” є теза: не боятися чітких, сповнених переконаності, непохитних і навіть голосних суперечок. Не боятися, що тебе вважатимуть істеричкою чи особою із важким характером. Не боятися сварки. Спокійно дозвольте собі побути злою.

Несміливі жінки повинні егоїстично запитати себе, чого вони хочуть, коли вони цього хочуть – і як цього досягнути. І треба раз і назавжди відмовитися від традиційного: “Сонечко, чого б ти хотів?” Таке запитання, на думку Ерхардт, є найпершою ознакою самозречення, відмови від власного “я” і поведінки жертви.

Дотепно, наочно і переконливо авторка описує типово жіночі жести покори, які демонструють слабкість, готовність поступитися і смирення. Описує через жести, міміку, голос і підбір слів. А під час своїх лекцій, на кожну з яких приходить щонайменше 400 слухачів, Ерхардт пропонує вправи проти засвоєної ще з дитинства жіночої безпомічності: наприклад, вона пропонує чоловікові із залу і для порівняння жінці одночасно сказати щось у наказовій формі.

Результат завжди один. Чоловік широко розставляє ноги, заповнює собою простір і говорить голосно і чітко. Жінка ж несміливо тупцює на місці і тоненьким голоском намагається якнайшвидше пропищати свій текст. Після цього Ерхардт просить чоловіка скопіювати жіночу поведінку, і щоразу це не вдається. Чоловіки не вміють поводитися настільки інфантильно.

Жінки залишаються милими, обмеженими і готовими пристосовуватися до партнера. І все це – незважаючи на емансипаційні зрушення останніх 20-ти років. Так вважає Ерхардт, і при цьому вона цитує Платона: “Не існує певної дороги до успіху, тільки – до неуспіху: це означає намагатися всім догодити”.

Стереотипне намагання бути зі всіма у добрих стосунках блокує і саботує професійні й приватні цілі. Незакомплексована відмова, впертість і навіть часом вредність проти світу є, на думку Ерхардт, значно продуктивнішими. Поряд із цим можна вважати зразковими деяких представниць жіночої статі, які не знали книги дослідниці.

Наприклад, австрійська королева Сіссі у 1879 році сказала: “Достатньо вже бути одруженою 25 років. Але ще й святкувати з цього приводу – це вже зайве”, – і покинула урочистість з нагоди власного срібного весілля через 15 хвилин після початку. А акторка Меа Вест з посмішкою сказала сама про себе: “Коли я добра – добре, коли погана – краще”.

Агріппіна та Святий Петро на автостоянці

КОНФЛІКТ

Конфлікт

Більше ніхто й ніколи не побачить того, що було знищено. Ніхто і ніколи не довідається, яка частина культурного спадку Італії загинула під ковшем екскаватора та гусеницями бульдозерів.

Знайдені на околицях Рима мармурові уламки, черепки амфор, загублені у купах землі, стали непотрібними фрагментами стертого минулого. Немає сумніву, що ці розсіяні сліди походять з пагорба Янікуль, всередині якого було побудовано величезну автостоянку (на 108 автобусів та 500 машин).

Розташована на землях, відданих Ватикану в 1929 році, ця шестиповерхова автостоянка вже опинялась у центрі палких суперечок. На 56% профінансована італійським урядом, вона використовуватиметься лише Ватиканом. Існує також небезпека того, що через в’їзд на стоянку в цьому перевантаженому секторі можуть весь час виникати затори.

Але протести проти будівництва чулися і з боку культурологічних організацій, які стверджували, що Ватикан скористався своїм правом і отримав дозвіл, незважаючи на те, що на пагорбі було знайдено залишки житла матері імператора Нерона Агріппіни. Можливо, що там знаходилися поховання Фрізона, а ще цей пагорб був у списку можливих місць розп’яття Святого Петра.

Як підкреслює Лоренцо Б’янчі, археолог та автор кількох праць якраз на тему досліджень цього пагорба, “будівництво автостоянки на цьому місці є неповагою до священного місця та до нашої історії”. Проте, попри всі протести, роботи тривали б там без жодних обмежень, якби в тунелі під однією з естакад 18 серпня 1999 року не знайшлися б фрагменти фрескового розпису. Будівництво зупинилося і почалися археологічні розкопки.

Було виявлено ще два зали, які, за попередніми припущеннями, належали будинку Агріппіни – з огляду на близькість відомих вже садів матері Нерона, і датуються ці зали ІІ століттям н. е. Археологи вважають, що знайдені кімнати є частиною багатометрової структури. Фрески були перенесені у безпечне місце, і тепер постало делікатне питання, чи продовжувати будівництво естакади, яка перекриє будь-який доступ до цього місця.

Франческо Рютеллі, мер Рима, применшує значення знахідок і чинить тиск на археологів, наполягаючи, щоб вони завершили всі роботи до кінця січня (попередній термін був 31 грудня). Italia Nostra, асоціація захисту культурної спадщини, намагається захистити залишки історичного місця від того, що в італійській пресі вже отримало назву “Господньої автостоянки”. Джованна Меландрі, міністр культури, не могла сама вирішити цього конфліктного питання, тому передала документи на розгляд ради міністрів. Автостоянка мала би бути добудована до 2001 року, коли у Ватикані плануються великі урочистості. Тож міністрам доведеться вибирати між річницею та Агріппіною.

К. С.