– Знаєте, я, певно, таки нині чкурну додому, – оголосив я.

– Хлопці, – озвався Василько, – мені снилося чи я справді бачив покійного Бодика?

– З перепою різне буває, – сказав Славко, – часом і чортики стрибають, і білочки...

– О-о-ой... – узявся за голову Василько. – Похмелитися... Юрчику, налий мені п’ять дека.

Я налив, і скільки вони мене не вмовляли податися з ними на пиво, все-таки втік. Я вирішив їхати ввечері до Франківська, та перед тим пішов у бібліотеку Стефаника, згадавши, що я не тільки батяр. Але ввійти туди мені не дали чиїсь сильні й рішучі руки.

– Комітет держбезпеки! – прогримів голос. – Пройдімо.

Двоє невисоких, але здорових дядечків потягли мене до авта. Я намагався з’ясувати, в чому річ, але мені звеліли мовчати.

Авто зупинилося на Бандери навпроти прокуратури. Серце моє пірнуло у п’ятку. За ті кілька метрів, поки мене вели до прокуратури, я спробував згадати все найкраще у своєму житті. Але коли ми почали підніматися сходами догори, а прокуратуру проминули, я почав трохи заспокоюватися. Дядечки відімкнули кабінет. Усередині були стіл, кілька крісел і шафа. У шафі стояли папки.

– Сідай, – сказав один із них.

– Ну, шо ж, – сказав другий, – ти вже тут сам, а я пішов...

– Да, іди... Потім подзвониш. – І, коли двері зачинилися, звернувся до мене:

– Ну шо, Юрій Павлович? Рішив побалуватись?

– Що ви маєте на увазі?

– Югослава, конєшно.

– Та це жарти!

– Знаєм ці жарти. Бери ручку, ось папір, пиши.

– Що писати?

– Які розмови з тобою як югославом вели. Що просили передати за кордон. Що привезти. Все пиши.

Я здогадався, що мене заклав Ромчик. Хто ж іще!

– Шо задумався? Хто заложив? Можеш успокоїтись. То була не одна особа.

– Послухайте, я навіть не пам’ятаю ці п’яні розмови. Крім того, я не знайомився зі всіма за руку і не знаю, як кого звати.

– Так шо, тобі фотографії організувати?

– Я багато випив, мені весь час підливали. Мене справді запитували про різних письменників, але я не пам’ятаю, про кого.

– Про Солженіцина пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – відмовлятися було безглуздо. – Але ж я нічого не відповів.

– Да, но ти обіцяв привезти “Архіпелаг ГУЛАГ”.

– Справді? Звідки ж я його візьму?

– Ми тобі дамо. Хароше ізданіє.

– Дякую, але розповсюджувати антирадянську літературу я не буду.

– А прописку у Львові хочеш?

– Ні, – збрехав я. – Краще я у Франківську буду жити.

Ми довго ще торгувалися, чекіст пригадав усі мої грішки ще з інституту, пригрозив притягти за неробство й урешті поцікавився:

– А які тобі вірші передав Богдан М.

– Жодних.

– Но повинен передати?

– Казав, що дасть якісь вірші. Я їх не бачив. Крім того, я збираюся сьогодні додому.

– Ну-ну, куди спішити? Візьмеш у нього вірші і подзвониш мені. Ось телефон. Тільки після цього поїдеш додому. Ясно?

Я кивнув.

– Можеш іти.

Я брів, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до “Кентавра”. Незважаючи на білий день, у кнайпі було тлумно.

Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине, що у них було спільне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся і налите здоров’ям тіло. Друга була руда, з тонкими рисами обличчя і хитрим поглядом.

Дівчата замовили по коктейлю і запалили, я тупо дивився на їхні фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напій. Вони цмулили його через соломинки й упівголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тільки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу підсів четвертий персонаж, грузин, приблизно мого віку. Він відразу почав ліпити анекдоти, й дівчата ожили. Потім він запропонував випити за знайомство. Грузин вирішив, що ми одна компанія, і почав виставляти коктейлі. Звали його Тенгіз, і цікавила його більше тілиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Від випитого дівчата розслабились, але до певної міри. Коли грузин почав підбивати свою кралю усамітнитися, вона ніяк не погоджувалася.

– А всі разом поїдем?

– Я не знаю... – мимрила Оксана. – Мар’янко, як ти?

Мар’янка зиркнула на мене.

– Можна й поїхати, – відказав я.

Грузин піймав таксі, ми виїхали на Личаківську і, завернувши на Мучну, спинилися біля кам’яниці у глибині подвір’я. Тенгіз винаймав тут помешкання.

У нього виявився багатий бар: на столі з’явилися коньяк, шампанське, м’ятний лікер, сир, червоний кав’яр і цитрина. Господар став демонструвати свої коктейлі. Панночки були в цій справі ще недосвідчені й не знали, як такі коктейлі вставляють.

Потім ми стали цілуватись, і коли я врешті відірвався від Мар’яниних уст, то помітив, що ми самі. Тепер нам не зоставалося нічого іншого, як перебратися на канапу.

– Зачини двері, – попросила Мар’яна.

Заки я припер двері фотелем, вона скинула джинси.

Мар’яна, як і Оксана, вчилась у Поліграфі й була тупа, як корок, але мала тата – директора бази. Четвертий курс – це вже такий період, коли роззираєшся за нареченим. Випитавши мене про все, що її цікавило, Мар’яна замислилася, чи підходжу я на цю ролю.

– Ти мене споїв, – збрехала вона, млосно вуркочучи на вухо.

Так, зараз вона спитає мене, скільки я мав дівчат.

– Скільки ти мав дівчат?

Навіщо це їм, я не знаю, та в певні моменти вони виимагають від нас звіту за роки, прожиті до них, і не відчепляться доти, доки не почують конкретної цифри, якою потім будуть цвиркати в очі.

– Ну, річ же не в кількості, правда?

– Звичайно.

– Коли когось любиш, коли тобі добре з цією особою, нема сенсу шукати ще якоїсь пригоди, – видав я одну зі своїх заготовок.

Зараз вона скаже: я теж така.

– Знаєш, я теж така... просто у мене зараз нікого нема... а в тебе?

– У мене теж.

– Налий мені шампанського... цікаво, як там Оксанка.

– Здається, вони там щось смажать. Чуєш запах?

– Ага. Ну що, вилазимо?

Ми вбрались у сутінках, потім я засвітив світло і вийшов у кухню. Біля плити спиною до мене стояла голісінька Оксана і щось помішувала на пательні. Тоді як у Мар’яни випирали ребра, Оксана була ідеально округлена всюди, де треба.

Я наблизився навшпиньки і обійняв, пригорувшись усім тілом. Вона не відразу збагнула, що я не грузин, але це її не шокувало. Вона цьомкнула мене у щічку і сказала:

– Помішай, щоб не пригоріло, а я піду вдягнусь. А то грузини знаєш, які ревниві. Ще тебе заріже.

На пательні смажилися картопля і порізана соломкою шинка з цибулею. Я зменшив вогонь і накрив пательню покришкою.

– Ти сам? – здивувалася Мар’яна, з’явившись у кухні.

Її обличчя зі злизаною мною косметикою видалося значно милішим, – виглядала тепер на підлітка.

За вечерею Тенгіз поцікавився, чи знаю я польську мову, і дуже втішився, почувши ствердну відповідь.

– Лишишся у мене сьогодні, бо завтра на нас чекає одна робота.

Він викликав таксі, й ми відправили дівчат по хатах. Наодинці грузин розповів мені, що займається фарцом, і на нас чекає завтра поїздка на трасу. Не знаючи мови, він не міг як слід поторгуватися, вибрати потрібні речі чи про щось домовитися. А все ж доводилося робити дуже швидко, щоби не попастися міліції.

Фарцівники полювали на поляків, як у самому місті біля готелів і на паркінгах, так і за містом на заправках. Грузин мав “Волгу”, і це спрощувало завдання.

Заїхавши на заправку перед Городком, стали чекати. Ми сиділи в авті, інші фарцівники чатували за пивом у буфеті.

Коли з’явилася перша польська машина, фарцівники оступили її і стали навперебій галасувати:

– Сорочки ма пан? Ну, сорочки... кошулі... Да, кашулі єсть?.. А джинси! Джинси! Сподні!

І тут з’являємося ми з Тенгізом. Я хутенько з’ясовую у поляків, які саме сорочки та джинси вони мають. Тенгіз сказав:

– Скажи: беремо гуртом усі джинси і сорочки. Сорочки – по шість, джинси – по сорок.

Інші фарци готові заплатити дорожче, та вроздріб. Витрачати час на розглядання товару і торгівлю полякам не хотілося, бо кожної миті могла з’явитися міліція. І ми перемагаємо. Поляки затраскують двері й від’їжджають убік. Тенгіз прискіпливо розглядає кожну річ і пакує до великої спортової торби. Крім сорочок і джинсів, ми взяли також добру сотню помад, кілька десятків дезодорантів, розрахувались і поквапилися хутенько покинути небезпечне місце. Інші фарци, мов гієни на бенкеті у левів, кружляли довкола, гнівно стріляючи поглядами.

Ми рушили відразу ж за поляками у бік Львова, та, проїхавши зо два кілометри, Тенгіз зупинив авто на узбіччі, вийняв із багажника торбу і заніс її в лісок. Потім повернувся, відкрив капот і сказав мені:

– Почекаємо трохи.

– На кого?

– Зараз побачиш.

Не минуло і чверті години, як позаду з’явився міліцейський ГАЗик, Тенгіз відразу ж зробив вигляд, мовби порпається в моторі. ГАЗик зупинився біля нас, із нього вийшло двоє ментів.

– Куди їдем?

– До Львова.

– Звідки?

– З Городка.

– На заправці були?

– Ні.

– Сорочки по десять, джинси по сімдесят, – сказав Тенгіз.

Жінки обстежили вміст торби, помацали тканину, рубчики, особливу увагу приділили ґудзикам, замочкам і заклепкам. Після цього почався торг. Фарци поставили нам коньяк, але це мало помогло, бо Тенгіз не хотів пристати на запропоновані ними ціни. Врешті, сорочки пішли по вісім і дев’ять, а джинси – по шістдесят п’ять. Помаду ми віддали по два з половиною карбованці, дезодоранти – по чотири, заробивши в сумі триста сорок карбованців. То були страшні гроші. Мій знайомий науковий працівник отримував за місяць вісімдесят. А тут така сума за кілька годин!

Завершивши оборудку, ми вийшли з готелю й сіли в машину.

– Я вкладаю свої гроші, моя машина, мої клієнти, і я найбільше ризикую. Так?.. Так. Отже, четверта частина твоя. Згоден?

Ще би! Я взяв свої вісімдесят чесно зафарцованих грошей, поплював на них, як то робила моя бабця, вторгувавши на базарі перші гроші, і сховав їх до кишені.

Над вечір ми подались у ресторан “Львів” обмивати вдалий зарібок. Тенгіз дав адміністратору три рублі:

– Ще три дістанеш, як підсадиш нам двох симпатичних дівчат.

– На вкус і цвєт товариша нєт, – засміявся адміністратор.

– Тоді зробимо так. Ведеш дівчат попри наш столик, і якщо я піднесу до вуст серветку, садиш.

Ми сіли за вільний столик біля вікна, замовили шампанське і закуску. Пора було розслабитися. Поволі ресторан наповнювали туристи, поляки, фарци та незмінні повії. Адміністратор розсаджував їх, як йому баглося або як просили самі відвідувачі. Зі сталими клієнтами він вітався за руку і показував зарезервований столик. Перші дві панночки, яких він попровадив у наш бік, видалися безнадійними крокодилами.

– Даремно ми нашим дівчатам не задзвонили, – зітхнув я.

– Свіжака хочеться.

– Ну-ну, побачимо, що нам доля підкине.