BRAMA
  UKRAINEWSTAND
Home - NEWS - Weather - Biz - Sports - Press - Calendar - Classifieds

  УКРАІНОВИНИ
Home - НОВИНИ - Погода - Ділове - Спорт - Прес - Календар - Оголошення




[BRAMA Client Websites]
Поступ лоґо, Postup logo

[ <<< INDEX ]

POSTUP - ПОСТУП
четвер, 27 січня, 2000 р.

  1. перша сторінка
    • Членство Польщі в ЄС переноситься
    • Росія й Білорусь
    • Полякам загрожує дискваліфікація
    • Львів у снігу
    • Олімпіада-2000 без українських команд
  2. наша столиця
    • кілька слів
    • Вода, приправлена нафтою
    • Усі посилаються на психотропні речовини
    • Нова метода вивчення іноземної мови
    • Захист прав людини
    • Допомога дітям-біженцям
  3. поступ у Львові
    • календар
    • Міські урядовці міняють крісла
    • Ратуша дарує “Ратуші”
    • архіваріус
  4. поступ з краю
    • краєвид
    • Нам до НАТО – 2 роки?
    • Більшість теж може розділитися
    • Знову українська зброя
    • Кабмін буде маленьким
    • Народ матиме трибунал
  5. поступ у світ
    • Росія залишається у Європі. До квітня
    • Росія й Білорусь тепер – одне?
    • “Аркана” “замовив” син Мілошевича?
    • Планету засипало снігом
    • світоогляд - МАРС?
  6. економічний поступ
    • край
    • Електроенергетика на межі катастрофи
    • КСП за борги – у власність кредиторів
    • Членство Польщі у ЄС переноситься
    • СВІТ
  7. спорт-поступ
    • Крах “Динамо” в Москвi
    • Олімпіада-2000 без українських команд
    • Полякам загрожує дисквалiфiкацiя
    • СПОРТ-БЛІЦ
  8. реклама (нема)
  9. поступ-рев'ю
    • плин часу
    • Холодно, голодно...і стріляють
  10. поступ з продовженням
    • ФО.-ПА. Михайла БУЛГАКОВА
  11. легенди поступу
    • Про що пам’ятає львівська бруківка
  12. львівські обсервації
    • Листи
    • Експрес
  13. pop-art-поступ
    • Насичені фарби і стриманий дизайн
    • Голлівуд – небезпечне місце
  14. ностальгія
    • Двоє
    • Молодий спеціаліст
  15. реклама (нема)
  16. тб-поступ
    • Robin hood, Bodyguard & Patriot
    • Останній самотній герой


легенди поступу

Про що пам’ятає львівська бруківка 
-- Лариса АНДРІЄВСЬКА (за матеріалами Мечислава Опалека)

Сьогодення пригнічує, майбутнє таке туманне... Вочевидь, настав час звернутися до минулого. А що, це ідея. Замість шукати розради в телевізійних бздурах чи на дні пляшки гайнемо-но на сотні-півтори років назад. Туди, де повітря не отруєне смоґом, а жінки – емансипацією, де чоловіки неправдоподібно галантні, й ніхто і не чув про таке неподобство, як унісекс. А хіба не цікаво на власні очі побачити тих, хто топтав цю бруківку за півтора століття до вас, а то й захопити котрогось із предків, який, пріючи в циліндрі та широчезному краваті, строчить пишний мадригал в альбом якоїсь із ваших прабабунь. А здійснити таку мандрівку просто. Досить перегорнути, приміром, “Образки з минувшини Львова” Мечислава Опалека і докласти трішечки уяви.  

От чи тільки впізнаємо рідне місто? Маленьке, задушливе, перерізане лабіринтами тісних вуличок. Питання зайве, бо хіба ж можна не впізнати Львова? А Львову в усі епохи були притаманні неповторні та непідвладні часу стиль і аромат. До речі, щодо аромату: не жахайтесь. Адже перебуваємо в часі, коли про наближення до великого міста мандрівники дізнавалися саме за смородом. Будьмо поблажливими до стану тодішньої львівської каналізації, точніше, до її відсутності. Бо свіжоспечена столиця Галіції та Лодомерії (дотепники пізнішої доби влучно перекрутять на “Голицію” та “Голодомерію”) наразі не знає мережі підземних комунікацій. Канави з різноманітним непотребом облямовують навіть центральні вулиці та площі, і, схоже, крім нас, нікого не шокує їхній “пахучий” вміст.  

А куди, спитаєте ви, дивиться місцева адміністрація? Ну-ну, місцева адміністрація, як і нині, робить усе задля благоустрою міста. А саме: двічі на тиждень вулиці прибирають силами арештантів із міської вежі. Сміття громадять просто на хідниках у вигляді величних пагорбів, допоки господарний вітер не порозносить усе це добро, як йому заманеться. 

Ну, що, звикли ваші примхливі носи до місцевих міазмів? Тоді не гаймо часу. Тільки мушу попередити: після повернення нам доведеться придбати нове взуття. Бо оспівана львівська бруківка практично унеможливлює  пересування. Отже, з перших кроків робимо важливе для науки відкриття: найбільші проблеми нашого міста – жахливі тротуари та засміченість – мають глибоке історичне коріння. 

Нічого, от тільки би докульгати до площі Ринок, – там попід Королівською кам’яницею та Палацом архієпископів навіть дуже пристойний тротуар. Тому саме там найпопулярніший міський променад, по-теперішньому – найкрутіша тусівка. Ну, як, ви готові приєднатися до заповзятих марнотратників життя зразка ХІХ століття? Не лякайтеся, це доволі невинне заняття. Просто будемо дефілювати вперед-назад, роздивлятися навсебіч і обговорювати останні новини, бажано неголосно. І хто би дивився попід ноги, коли довкола такі яскраві, а головне, цілком живі типажі! Високі та стрункі кавалери ще вищі завдяки стіжкуватим циліндрам і ще стрункіші завдяки сурдутам “у талію” та барвистим камізелькам, гаптованим квітами. До пари їм дами у фалдистих спідницях,  препишних шалях і капелюшках, кожен із яких пасує бути пам’ятником мистецтву львівських модисток. Найзапекліших краль одягали пані Адамська з Ринку, а також славетна пані Людова, згідно з останніми примхами паризьких журналів, які потрапляли до Львова через Відень. А вже панночки... О, ці чарівні панночки епохи бідермаєр, стрункі та золотокосі, влітку овіяні хмаринками муслинових сукенок, взимку огорнуті салопками, оздобленими сріблястим хутром. Не дивно, що кожен земний крок цих неземних створінь супроводжують захоплений шепіт і вишукані мадригали у кращих традиціях романтизму:

“О, найстрункіша газель у дівочому лісі розкошів...”

Або: 

“Брови твої, немов луки, напнуті над фіалками очей. Сам амур позичив їх тобі і власноруч наладував, аби зранити золотими стрілами моє зажурене серце...”

Або ще: 

“О, срібляста хмарко, що сипле ні снігом холодним, ні градом, ані дощем, лише живою росою скрапує на змучену душу мою...”

Та досить компліментів і кулуарної поезії, понадто, що назустріч суне постать, яка аж ніяк не сприяє поетичному настрою. Це пан охоронець громадського спокою власною персоною. Що, не дуже віриться? Та цей елегантний пан у блакитному фраку, високих черевиках, специфічному капелюсі, при шаблі – і справді поліціянт львівський, точніше, австріяцький. Спокійно, він не збирається викручувати нам руки і тягти до буцегарні. А симпатичний жезл на білій портупеї не має нічого спільного з сумнозвісним “демократизатором” – це тільки символ влади. Поліціянт тут лише для того, щоби нарід міг спокійно дефілювати.  

Ця вигадлива епоха взагалі кохалась у яскравих, мало не карнавальних одностроях. Усіми барвами веселки сяяли мундири військових. І сяяти би їм іще довго, якби якийсь бюрократ від фанаберії не скасував усе це барвисте розмаїття, перебравши мужніх вояків у щось нудне та невиразне.  

Але не тільки військові мундири тішать око примхливою грою кольорів. Чуєте, вдалині співає ріжок? Це поштовий диліжанс повертається з цісарського Відня. А це що за генерал верхи на запрязі? Червоний півфрак, капелюх із чорно-золотавим плюмажем. Та ні, це не генерал, а лише листоноша. З диліжансу висідає набундючений пан. І знову однострій: зелений фрак зі срібними гудзиками, комір із фіолетового оксамиту, гаптований золотим листям і жолудями. Цісарський чиновник у всій своїй красі.

Та й і з цивільного натовпу око вихоплює не менш колоритні постаті. Гляньмо, як гонорово виступає Ринком заможна жидівська родина. На чоловіках довгі чорні китайкові, а то й атласні жупани, шапки, оздоблені соболиним, лисячим чи кунячим хутром. Їхні дружини мають на голові бінди, розшиті перлами та діамантами, а з боків іще й обвішані важкими коштовними кульчиками. Жидівські дівчата вкриті єдвабними хустинками, які на чолах стягують золоті обручі. Львівські юдеї століттями уникали тенет легковажної моди і тримались одягу батьків, лише прогресивна родина доктора Раппопорта не встояла перед спокусами паризьких модних журналів. Загалом, юдеї становили ізольований від решти львів’ян світ, обмежений Зарваницею, частиною вулиці Сикстинської (нині – Дорошенка), Краківського передмістя Жовківської (нині – Б.Хмельницького). Єдиним винятком був гендляр цукром Рахміл Місес, який завдяки воєнним заслугам отримав від міста дозвіл оселитися, де заманеться. Місесові заманулося замешкати на південному боці Ринку. 

У ті часи влада не мала проблем із населенням жидівських кварталів, підпорядкованим суворим юдейським законам. Проте сини Ізраїлю не мали права з’являтися на променадах та інших публічних заходах. Дні сабашу та свят вони проводили на Ринку, а не серед розкішної зелені Єзуїтського саду чи на тільки-но закладених Гетьманських валах. Тут уже не брали до уваги ні поважності, ні заможності, ні заслуг перед містом. Що вдієш, таким був закон.  

Долю жидів розділяли і львівські батяри. Мабуть, останні потерпали через це значно більше. Кого, як не цю колоритну невгамовну братію, що завжди мала надлишок часу та брак турбот, кого, як не їх, так вабили звуки військового оркестру та будь-яке безкоштовне видовисько. До речі, маємо нагоду побачити батярів живцем. Треба тільки спуститися вниз Довгою (нині – Дж.Вашингтона), там уже з ними не розминешся. Так і є, он вони щільно оточили карету губернатора Лобковича, який зібрався з дружиною до театру. Життєрадісних обшарпанців цікавить не так пан губернатор у парадному вбранні, як скороходи, котрі біжать обіч карети з почтом. Особливо їхні широкі іспанські плащі та крислаті капелюхи зі страусовим пір’ям.

Міський театр містився у приміщенні колишнього францисканського костьолу. Тогочасних театралів не відлякували ні тісний задушливий зал, ані освітлення – декілька жалюгідних оливових ламп, які, до того ж, регулярно скрапували на голови терплячих глядачів. Адже такі ж каганці, вміщені в ліхтарики з трьома шибками та припасовані до кам’яниць, і становили все освітлення міста. Тьмяні вогники ледве пробивалися крізь закіптюжені шибки. За якусь годину звечоріє, і ми переконаємось у цьому самі. Раджу ступати обережніше і не забувати про стан бруківки та “пахучі” канави обіч вулиць. Мабуть, коли вечір місячний, небесна ліхтарня добряче вирятовує городян. Але нам, схоже, не поталанило, бо небо затягнуто хмарами, а олійні каганці задуває вітер. От біда, а так хотілося дістатися до театру – нині ж дають “Забобон” Камінського. 

Та довкола щось не чути зойків і нарікань на змарнований вечір. За кожним вікном панії з панночками спокійно завершують вечірній туалет, із допомогою білил надаючи ніжним личкам “цікавої блідості”. Ні, зграбна туфелька не перечепить підступного каменя, і жодній фальбанці не загрожує вуличне болото. Бо у Львові з давніх-давен існує славетний цех ліхтарників. Озброєні маленьким дерев’яним світильником, у середині якого тепло мерехтить лойова свічка, ліхтарники, ці ангели-хоронителі спізнілих перехожих, виходять щовечора на перехрестя людних вулиць і за платню 1-2 крейцери відпровадять вас у будь-яку ділянку міста. І після вистави нема чого хвилюватися, бо під театром, як сучасні водії таксі, завжди чергують ліхтарники в очікуванні клієнтів. 

Чим би то завершити цю подорож? Винаймемо і ми ліхтарника, нехай відпровадить нас у самісіньке серце міста, до старої вежі Кампіанів, яку досі ви мали змогу бачити лише на старих гравюрах. Тут, у просторих підвалах тужать за волею арештанти, на першому поверсі міститься міський уряд, а на самій горі мешкає трубач із дружиною. Щогодини трубач або трубачева у блакитному фартусі видряпується на верхівку вежі, щоби просурмити місту час. З усіх отворів і закапелків вежі здіймається сила граків та ворон і відчайдушним карканням на свій спосіб віщує про те, що злинула ще одна година у безкрайому морі вічності.


Клуб комісара Бонця Труп на снігу Комісар поліції Йосип Бонцьо був легендою передвоєнного Львова. Він вивів на чисту воду чимало “молодиків з-під темної зірки”, як називали у Львові кримінальників. Симпатики “Клубу комісара Бонця” мають унікальну змогу особисто взяти участь у розслідуваннях “львівського Пінкертона”. У вас ні за гріш пропадає невизнаний геній дедукції? Щочетверга шукайте в “Поступі” карколомні кримінальні загадки, в основу яких покладено реальні події. Славне наше місто ніколи не бавилося так весело і так масово, як під час зимових свят. Від католицького Різдва аж до Великого посту Львів шаленів у вирі карнавалів, фестин і редут. Здавалося, забаві не буде кінця. Та з початком посту Магістрат виголошував сувору заборону на продаж, виготовлення та подавання алкоголю і замикав усі шинки. Наприкінці двадцятих міський уряд, до того ж, запровадив так званий Тиждень тверезості. В усіх церквах виголошували відповідні казання, в усіх громадських осередках проводили “антиалькогольові академії та вечорниці абстинентів”. А після того, як у 1930 році постала Львівська радіостанція, львів’яни ще мусили зранку до ночі слухати по радіо заклики на війну з зеленим змієм. Протягом Тижня тверезості поліція та ратункова допомога мали більше тривожних алярмів, аніж у дні свят. Адже з Великим постом до Львова приходило велике похмілля. Несвідомі міщани ніяк не хотіли вірити лекціям про шкідливість оковитої, натомість намагались у будь-який спосіб її роздобути. Найбільш спраглі навіть грабували крамниці та ресторації. Зрозуміло, що перший тиждень посту не минав без бійок, “авантур”, а деколи і серйозніших трафунків. ... Зима 192* була тепла і сльотава, та того дня скупа заметіль вкрила землю тонким шаром снігу. Коли Бонцьо прибув до сумнозвісної “Корчемки” на Кривчицькій дорозі, труп уже забрали, та на снігу залишився доволі чіткий відбиток людського тіла. У корчмі Піскозуб допитував єдиного свідка трагедії. Корчмар Цвигель був добрим знайомцем Слідчого відділу. Не було і дня, щоби його кнайпа не потрапила в поліційні зведення. – Цього разу тобі не викрутитися, старий пролазо! – гримав на корчмаря Піскозуб. – Подумати лише: він уже почав стріляти своїх гостей! – Та, пане Піскозубе, майте серце, – бубонів Цвигель, – до чого тут я? Я і гадки не маю, шо то за один. І в очі раніше не видів того гостя. – А-а, гостя. То ти знову порушував магістратські приписи? – Та от вам хрест – шинок був зачинений! Коли бідаку застрелили, я саме повертався з церкви. – Ага, ага, з церкви. То це святим причастям від тебе тхне? Від Цвигля справді йшов нестерпний дух перегару. – Пане Піскозубе, – м’яко перервав помічника комісар Бонцьо. – Тут у нас щось серйозніше, ніж порушення магістратського наказу. Надворі глупа ніч, хіба вам не хочеться додому? – Добре, – набурмосився Піскозуб. – Дякуй, йолопе, що пан комісар у нас такий гуманіста. Оповідай усе за порядком. – Отож, іду я собі з церкви, – тут корчмар ніяково закашлявся. – Дай, думаю, гляну – шо там у моїй корчмі. І шо би ви думали? Вже здалеку виджу, що у двері ломиться якийсь чолов’яга, ну, отой, що ви його потім бачили на снігу. Тілько-но хтів до нього гукнути... – Уявляю, що би ти до нього гукнув, – єхидно втрутився Піскозуб: “Зажди, брате, зара буде тобі і гара, і до гари...”. – Повірте, – заканючив Цвигель, – я хтів тільки гукнути, що корчму зачинено. Раптом виджу: під плотом ховається ще якийсь осібник і тримає в руках щось довге. Вже потім второпав, шо то була дубельтівка. Тут той другий нагло вискочив і стрілив у мого гостя. Я отерп зі страху, а нещасний упав на землю, почав катулятись і волати про рятунок. Тоді вбивця підскочив до нього і просичав голосом, від якого мене морозом продерло: “Не буде тобі порятунку, сволото!”. І вистрелив у бідного хлопа ще раз. А сам утік. Я так гадаю, що це був маніяк, знаєте, як той “упир з Дюссельдорфа”. Добре, що він мене не помітив... – Наш експерт свідчить, що чоловік умер зо дві години тому. Чому ви так пізно до нас заалярмували? – поцікавився Бонцьо. – А де би я мав узяти телефона? Бігав на колійову станцію, але там було зачинено. Тоді я пішки пішов до комісаріату. А це, знаєте, добрий кавал дороги... – У потерпілого справді двічі стріляли з дубельтівки, – озвався експерт Пфіфер. – Ви маєте вогнепальну зброю? – звернуся Бонцьо до корчмаря. – Та шо ви, звідки? – Справді не маєте? Адже корчма стоїть на осонні, товчеться тут різна потолоч, а ви не маєте чим боронитися? – Мав я колись рушницю, та її поцупили, – махнув рукою Цвигель. – Знаєте, який зара нарід: тягне все, що зле лежить... – Мало не забув, – зблиснув окулярами Пфіфер. – Пане Юзю, оце я знайшов під правою щокою трупа. У світлі гасової лямпи зблиснув якийсь металевий предмет. – Та це ж гудзик! – Бонцьо простягнув знахідку корчмареві. – Пане Цвинглю, на вашому кожусі якраз одного бракує. – Справді, це мій гудзик, – промимрив Цвигель. – От чудасія! Я ж не повертав трупа, тільки послухав, чи хлоп дихає. Ага, я, мабуть, згубив його, ще коли вибирався до церкви. Дякую, що ви його знайшли. Це дуже цінний гудзик, роблений ще за Австрії. Тепер таких днем із вогнем... – Радий, що потішив вас, – кивнув Бонцьо. – Може, б і ви з подяки мене чимось потішили? Приміром, сказали би бодай слівце щирої правди. Пане Цвиглю, зараз уже по третій ночі. Чи довго ще маю слухати ваші побрехеньки? Чому Бонцьо вирішив, що Цвигель бреше? Відповіді – наступного четверга Відповідь на кримінальну загадку “Кінець перемитника”, вміщену в “Поступі” 20 січня. Під тиском управителя телефоністка пані Ревуцька зізналася, що підслуховувала розмову Швайковського з Менухіним. Очевидно, це саме вона повідомила вбивцю про годину їхнього спіткання. Вбивця поспішив до готелю, де назвався Менухіним, і, вбивши перемитника та забравши коштовності, спокійно пішов геть. Другий гість, вочевидь, був справжнім Менухіним. -- Л.А.

 

букеты с доставкой по Запорожью