| ||||||||
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads10.gif){kind=small}
|
ADVERTISEMENT
 Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org | |||||||
| |||||||||||
[ <<< INDEX ]
|
POSTUP - ПОСТУП
|
поступ з продовженням ФО.-ПА. Михайла БУЛГАКОВА Продовження Майстер і Маргарита Транспозиція у Львів І справді, з-за наріжного будинку вулиці Федорова з’явився вогник, і цей вогник мерехтів і наближався до галереї. Всі, хто сидів і вештався в дворику, почали збігатися до входу, приглядатись, і побачили, як разом з мерехтінням світла рухається до них щось недоречне. Хоча публіка тутешня і звикла до будь-яких “Вивихів”, та все ж, коли воно наблизилось, всі остовпіли; виявилось, це була не примара і не містифікація, а Іван Безпритульний – молодий поет, жодних нахилів до екстравагантності у якого раніше не помічали. Він був босий, у заболочених джинсах, в глибоко задом наперед насадженій бейсболці, з-під якої на чолі приліпилась фотоіконка. В руці Іван урочисто ніс довгу церковну свічку. Обличчя поета було обідране, а сліди ушкоджень – свіжими. Важко навіть передати глибину мовчанки, що запанувала серед публіки. Видно було, як бармен забув про кран бочки, і пиво ліниво витікало в щілини між кам’яними плитами. Поет підняв свічку високо над головою і голосно сказав: – Як справи, народ! – після чого різко і швидко кинувся до загратованого входу в трапезну, зазирнув в темний прохід і з тугою вирік: – Нема! Ой, нема! І тут його нема! Першим на це відгукнувся чийсь підпитий і захриплий бас. Без жодного співчуття і вагань цей бас доволі компетентно ствердив: – Біляк! Пора в’язати! Інший, літературний жіночий голос перелякано вигукнув: – Як же це його, бідолаху ось такого, ніхто раніше та й не спинив? Та й чом не викликано досі ще бригаду психіатрів? Це, однак, Іван Безпритульний почув і, ставши знову обличчям до публіки, відізвався: – Ага-а... Хотіли вже мене одні впіймати! В кільце взяли! Але я перемахнув через стіну. Щоку, щоправда, зачепив. – Тут Іван знову підніс свічку, зробив страшні очі і закричав: – Братва! Слухай мене! Він з’явився! Треба знайти його! Негайно! Інакше він наробить непоправної біди! – Що? Як? Про що він? Хто з’явився? – чути було з усіх боків. – Консультант! – намагався втовкмачити Іван. – Щойно він на Підвальній і прикінчив Глюка. Тепер навколо поета згустився натовп. – Ану, ану! Скажи ще раз, але точно, – почув Іван стриманий голос над вухом, – хто і як кого вбив? – Як хто?! Німецький консультант, професор, психокілер! – навіжено озираючись, відізвався Іван. – А як його звати? – ще тихіше запитували на вухо. – А Бог його знає, як його звати! – тужливо крикнув поет, – якби я запам’ятав! Не встиг я прочитати його прізвища на візитівці... Він пхав її Михайлові... Пригадую першу букву “Ве” – на “Ве” його прізвище! Як же воно було, на “Ве”?! – Іван з розпуки влупив себе в чоло; під рукою він відчув образок, зірвав його, жбурнув під ноги і почав топтати, бурмочучи: “Ве, ве, ве-е-е... Ва... Во... Ваґнер? Вінтер? Вурмер?” – волосся з-під бейсболки почало ворушитись від напруження. – Вульф, може?! – викрикнув хтось. Іван раптом розлютився. – Дупа ти волова! – закричав він, шукаючи очима того, хто втрутився. – Причому тут Вульф? Я і сам би згадав, що Вульф! Во, во... Тьфу, чорт! Перебили! Тепер не пригадаю. Ну і хрєн з ним! У кого є мобільний?! Давай, дзвони, нехай висилають “Беркут”! І щоб з собою мали апаратуру! Професора треба спіймати. І не забудь попередити: він був не сам, з ним ще двоє. Паскудний курдупель з тріснутими окулярами і свинище, чорне, товстезне, ходить, між іншим, на двох, як люди. А я тим часом прочешу Дзиґу... Чує моє серце, він десь тут! Іван впав в нерви, розштовхав публіку, почав махати свічкою і перевертати столики, зазираючи під них. Тут пролунало слово: “Лікаря!” – і чиєсь ласкаве обличчя в окулярах, акуратне і доросле, з’явилось перед Іваном. – Пане Понурий! – заговорило це обличчя урочисто, – заспокойтесь! Ви пережили сильний стрес. Ми всі вас прекрасно розуміємо. Така смерть... Вам необхідно перепочити, побути в затишку. Ми відведемо вас додому, ви виспитесь, і все забудеться... – Ти, мудак, – визвірився на ввічливого співчутливця Іван, – тобі що, не ясно?! Треба затримати професора! А ти тут лізеш зі своїми ідіотськими порадами! Сволота! – Ну, що ви, пане Понурий, вибачте, – відповіло ласкаве обличчя, відступаючи і жалкуючи вже, що встряло в усю цю невдячну справу. – Вибачте, кажеш?! Я тебе зараз вибачу! – з придушеною ненавистю сказав Іван. Судома перекосила його, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко замахнувся і з усієї злості завалив у співчутливе обличчя. Тепер вже здогадались накинутись на Івана – і накинулись. Свічка згасла, окуляри впали з обличчя, і вмить були розтоптані. Іван випустив моторошний забіяцький клич, який розлігся, на спокусу публіки, вздовж усієї Вірменської вулиці, і почав захищатись. Полетіли пластикові крісла, закричали жінки... Через чверть години розбурхана публіка Дзиґи і глядачі з сусіднього бару та із вікон прилеглих до галереї будинків бачили, як на заднє сидіння чийогось пікапа вносили зв’язаного, наче гусінь, молодого поета, який пручався, намагався покусати своїх кривдників і неодмінно обплювати їх. При цьому він кричав на всю околицю: – Паскуди! Сволочі! – а перед тим, як зникнути у пікапі, таки поцілив у свого приятеля, що визвався супроводжувати Івана: “І ти?! Сука!”. Водій з нетерплячим азартом пояснював, що добре знає, куди їхати, метушився, допомагав біля задніх дверей, хвалився: – Знаю, знаю, в приймальний на Кульпарків, я вже возив! Навкруги гуділо, всі обговорювали подробиці неабиякої події. Словом, сталася ще одна огидна, спокуслива на плітки і, загалом, свинська бійка, що завершилась лише тоді, коли пікап зник за рогом, віддаляючи від галереї бідолашного Івана Понурого, і з ним ненависного зрадника Буйно-Сороміцького. Розділ 7 ПАРАФРЕНІЯ, ЯК І ПЕРЕДБАЧАЛОСЬ Хто ж не знає похмурого та скорботного Кульпаркова, славного колись поза межами міста закладу для божевільних, а сьогодні обласної психіатричної лікарні, що відживає свої останні літа, валиться і западає в небуття. Саме сюди, в приймальний покій, що розташувався під порослою густими сплетіннями дикого винограду водонапірною вежею, привезли бідолашного Івана Понурого. Було пів на другу ночі. Двоє санітарів і фельдшер, ні на мить не випускаючи поета з поля зору, стояли в кабінеті для огляду хворих – напівкільцем навпроти Івана, а той сидів на кріслі, і ноги та руки його вже були вільними. З кімнати для відпочинку, позіхаючи, вийшов заспаний чоловік у білому халаті, насилу розглядаючись поперед себе через повіки, які вперто падали і не хотіли слухатись. Він сів біля письмового столу і сказав: “Та-ак!”. Шнури і ремінь, що ними був зв’язаний Іван, хтось кинув у кут, до дверей; біля них, визираючи, стояв вкрай перестрашений Буйно-Сороміцький. Побачивши напівприсутнього лікаря, він знітився, проковтнув набіглу слину, підступив до столу і несміливо спробував привітатись: – Добрий вечір. Лікар підвівся, вийшов із-за столу і мовчки подав руку Буйно-Сороміцькому, але, вітаючись, дивився не на нього, а на Івана Безпритульного. Той сидів як бовдур, непорушно, зі злим обличчям, втупивши очі в голу стіну, і навіть не ворухнувся при появі лікаря. – Бачите, пане докторе... А ви психіатр, так? – про всяк випадок уточнив ситуацію Буйно-Сороміцький і, не отримавши відповіді, втаємниченим шепотом заговорив далі, перелякано зиркаючи в бік Івана, – відомий поет Іван Безпритульний... бачите... ми боїмося, чи не біла гарячка... – Деліріум тременс тобто?! – з’ясував пан доктор не то для себе самого, не то для Буйно-Сороміцького. – Хронічний алкоголік, хто б подумав, такий симпатичний і не труситься. Сильно пив? – Бувало, але не так, щоб дуже... – Так, так, – лікар потер руки, швидко наблизився до поета, різко натиснув йому на очні яблука, відступив і ласкаво спитав. – Що наш молодий чоловік бачить на стіні? Іван навіть не здригнувся, тільки голосно вишмаркався в край футболки і продовжував мовчати. – Чортів, тарганів чи ще якихось пацюків ловив?! – невідомо, чи запитував, чи стверджував лікар. – Та ніби ні, – здригнувся Буйно-Сороміцький і про всяк випадок додав: – Кричав, правда, що якась чорна свиня на двох задніх лапах намагалась його оточити. – Ага-ага, – з неабияким задоволенням сказав лікар, – а чому тільки одна, і невже оточити, – тут він остаточно прокинувся. Буйно-Сороміцький знітився, відчувши, що бовкнув недоречне. – А що з обличчям? Бився, може? – Він з паркана, тобто зі стіни впав, а потім в барі вдарив одного... а потім ще декількох... – Так-так, до-обре, до-обре, – сказав лікар і відтак звернувся до Івана: – Добрий день! – Довгий бень! – злісно й голосно відповів Іван і додав: – А завтра вдень поцілуєш мене в задницю, бо я напишу скаргу! Буйно-Сороміцький зніяковів, як йому здалося, від несподіваного випаду Івана. Він помітив, як в очах санітарів спалахнув зловісний сигнал, і зрозумів, що ніяковість його спричинилась аж ніяк не співчуттям до Безпритульного, а злістю і давніми образами. І ця злість розворушила та розігріла його фантазії, і йому уявилося, що у лікаря уривається терпець, і той кричить вже нестямно: “В’язати його!” – а санітари наскакують на Івана, волочать його по підлозі до виходу із приймальні і далі – почерез траву і лікарняний парк, як благає Іван про милосердя, але поглинає його пітьма, і він зникає за ґратами та запорошеними вікнами, за якими у зловісному блідому світлі спочивають божевільні палати. Уява затягнула би Буйно-Сороміцького невідомо ще куди, і він про всяк випадок заготував стурбоване і сумне обличчя, однак в цю мить лікар, що, на превелике здивування, зовсім не образився, наблизився до Івана і спитав його, наче нічого й не сталося: – Та чого ж вам скаржитись? Ви можете про все нам розповісти, тут вам ніхто поганого не заподіяв. – Мені заподіяли оті ідіоти, – і Іван кивнув в бік Буйно-Сороміцького, – а на вас я подам скаргу з принципу! – і він з викликом глянув лікареві в очі. Тут Буйно-Сороміцький пильніше придивився до Івана, і йому стало млосно: рішуче жодного натяку на божевілля не було в обличчі поета. З перестрашених і каламутних, якими були його очі в літньому дворику “Дзиґи”, вони перетворилися на ясні і зрозумілі. “Ого-го!” – подумав Буйно-Сороміцький, а коли Іван додав, що скаржитися він буде на те, що його, здорового і свідомого власних дій, зґвалтували і силоміць затягнули у психіатричну лікарню (і сказано це було, слід зауважити, вельми переконливо), впав у паніку: “Та ж він нормальний! І що тепер буде?.. Для чого ж ми його сюди тягли?!.”. – А ми вас не збираємось затримувати, – спокійно відповів Івану чоловік у білому халаті. Він сів навпроти поета на розхитаний стілець і запевнив його: – Якщо ви нам поясните, чому вас сюди привезли. Така безпосередність явно сподобалась Безпритульному, і він, позираючи на санітарів краєм ока, пробурчав: – Ну, слава Богу! Хоча б одна нормальна людина знайшлася. А я було вже запідозрив, що вони змовилися з вами, – Іван показав на шнурки: – Зв’язали мене, і цей недоносок, – він з ненавистю глянув на Буйно-Сороміцького, – задумав здати мене в дурдом! – А для чого йому здавати вас у психлікарню? – поцікавився лікар. – Бо він... Він... – Іван аж посинів від обурення. – А ви знаєте його справжнє прізвище? Не знаєте?! То знайте – Рогуляк!! Ви що, не бачите, він тільки вчора виповз зі стайні, а нині вже себе літератором називає, псевдонім... ой, тримайте мене, бо я заплачу... придумав... – і тут Безпритульний всупереч сказаному зловтішно розсміявся. – Та він, селюк, і читати ще не вміє. Ви запитайте його, – захлинався поет то від сміху, то від ненависті, – запитайте... коли він книжку в руках тримав, і з якого боку її читати! Тут Іван зупинився, наче попередні думки кудись запропастилися, вираз обличчя його змінився, і він твердо заявив: – А мені він чорно заздрить – тому й привіз сюди! – відтак звернувся чомусь до одного із санітарів і переможно додав: – Ви краще йому тест на IQ дайте – ахнете, які у нас інтелектуали порозплоджувались! – У-у, тварюка! – аж захлинувся від такої несправедливої щирості поета Буйно-Сороміцький, і мстиві фантазії ще дужче напосіли його уяву. – А я думав... – Дозвольте запитати, – перервав лікар, звертаючись до Івана, – чому ви босі? – А нічого надзвичайного в цьому нема, – відповів Іван, – впав я в болото, і це правда, а коли заходив у костел, то не хотів там наслідити, незручно було... Зняв кросівки, як вийшов, їх вже й не стало. Не чекати ж мені було, що хтось дасть своє взуття, а мене кликали невідкладні справи в “Дзиґу”... – Ясно, – сказав лікар, – а невідкладність була якась особлива? – Розумієте, пане добродію, я звечора хочу впіймати одного консультанта, – відповів Іван, і голос його знову став неспокійним та тужливим. – Якого консультанта, вибачте? – Ви про Глюка чули? – швидко й багатозначно запитав Іван. – Це... про анекдоти від “Радіо Люкс”? – Які там анекдоти?! – сердито вигукнув Безпритульний. – То ви не чули?! – Ну-у... може ви маєте на увазі композитора? – невпевнено спробував ще раз лікар. – Та ви що? Смієтесь? – обурився поет. – Новин не слухаєте?! – відтак він наче схаменувся, насупився і додав: – А... так, це ж сталося... та ні! Композитор – це однофамілець Михайла Глюка, ну... нашого! Буйно-Сороміцький тримався осторонь і не бажав встрявати в розмову, та пояснити довелось: – Нашого Михайла Глюка... Його сьогодні ввечері на Підвальній переїхав трамвай. – Чого брешеш, якщо не знаєш?! – накинувся Іван на Буйно-Сороміцького. – Ти не був, а я був при тому! Він його навмисне під трамвай підіпхав! – Штовхнув? – Ну, при чому тут “штовхнув”? – нервував Іван через недолугість співбесідників. – Йому і штовхати не було потреби! Він такі штуки вміє відмочувати, що вам і не снилося, нікому! Він знав заздалегідь, що Глюк послизнеться і впаде під трамвай! – А хто ще, крім вас, бачив того консультанта? – Гм... В тому-то й біда, що тільки я і Михайло. – Так, так, розумію... І що ж ви зробили для того, аби його впіймати? – тут лікар, начебто запитуючи всіх присутніх, кинув погляд в бік жінки в білому халаті, і та, відійшовши у першу велику кімнату приймальні, сіла за стіл і почала заповнювати порожні графи в формулярі. – Ну... спочатку я запасся свічкою... – Цією? – і лікар показав на поламану свічку, що лежала поруч з фотоіконкою і шнурком на підлозі. – Пане добродію, – почав знову гарячкувати Іван, – ви, здається, мене не до кінця зрозуміли! І свічку, і образок я взяв в костелі, бо він... будьмо відверті... знається з потойбічними силами... Їй-богу! Санітари застигли і не зводили очей з Івана. – Ну, ви даєте! Невже не вірите! – аж розчервонівся Іван. – Та не дивіться так на мене! Він, аби ви знали, особисто з Понтієм Пілатом і Платоном розмовляв. Клянусь вам! Був у них і пальми бачив, і потім, сам на сам Пілату про Сократа втирав, щоб я тут згинув, якщо не так! – Ну-ну... – А що я мав робити?! От я свічку й запалив, образок з Матір’ю Божою наперед виставив і погнав за ним... – тут Іван поглянув на годинник і схопився на ноги. – Ого-го! – він метушливо почав шукати щось навколо себе і твердо оголосив: – Вже друга, а я тут з вами час марную! Моя місія – його знешкодити, для вашого ж добра, між іншим! Пробачте, – звернувся Іван зосереджено до санітара, що стояв ближче до дверей, – де тут у вас телефон? – Пустіть його до телефона! – велів лікар санітарам. Далі буде
|
|
