| ||||||||
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads5.gif){kind=small}
|
ADVERTISEMENT
 Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org | |||||||
| |||||||||||
[ <<< INDEX ]
|
POSTUP - ПОСТУП
|
Чи й ми були богемою? “Повернувся я з Сибіру...” -- Микола ПЕТРЕНКО Вечори в аспірантському гуртожитку на Академічній. Проводилися вони у визначені дні, але точних дат ніхто педантично не дотримувався. Того разу запросили чеські україністи Михайло Мольнар і Юрій Бача, один із них уже майже закінчив свої аспірантські студії, мав від’їжджати. Збираємось, але на нас чекають несподівані гості: повертається з півночі після хрущовської амністії знаний закарпатський поет Андрій Патрус-Карпатський, із ним іще хтось, чи не син якогось розстріляного поета. Виявилося, Василя Бобинського – Борис. Також пробував писати вірші, пізніше ми видрукували їх у спеціальному збірнику, хотіли укомплектувати збірку, але на книжку не потягнуло. Ну, Патрус-Карпатський – відомий авантюрник, розповідали і про його службу у штабі чеського генерала Людвіга Слободи, і якісь гостросюжетні пригоди. З’явився з молодою львів’янкою, вже тут устиг познайомитися. Проте на вечорі її не було. На вечорі центральне місце за столом і посів наш вишукано-галантний гість, розповідав і розповідав про те північно-табірне царство, мало знане в цьому аспірантському середовищі. А я до того вже знайомився з журналом “Вікна”, першим редактором якого і був Василь Бобинський, готував про нього серію телепередач, тож розговорився з Борисом, розпитував про батька, що з ним трапилося. Дивний був цей Борис Бобинський: от із таборів же, а вигляд – як у спадкового молодого інтелігента, і манери вишукані, й розмови мудрі, хоча які там у нього школи: з п’ятирічного віку в дитбудинку для дітей ворогів народу, потім – табори, півтора роки волі, і знову дроти й каторжна праця. На ранок Борис мав їхати до села під Миколаєвом – передати вітання від свого друга Романа (оце недавно також видрукував збірку табірних поезій), там у нього лишилася дівчина, вони не одружені. Хоча донечку мають... Колишній друг Борисового батька Петро Козланюк допоміг учорашньому арештантові, й невдовзі ми вже разом працювали на телестудії, квартири також одержали разом, у щойно збудованому письменницькому будинку. Борис оселився там із молодою дружиною – так, із тією ж Софією, до якої возив вітання від свого табірного друга. Тут уже ми пізналися ближче. Ще й діти у нас з’явились одночасно: моя Оленка та їхня Яринка, – тож разом і в дитсадок, і потім до школи. Разом, звичайно, й усілякі родинні свята. Я вже говорив про його невідомо як набуті інтелігентські манери. Іноді вони могли навіть дратувати. От збираються друзі до нього на день народження, вже привітали, вже за столом. А він собі простує до ванни, щоби бути чистим і свіжим. Траплялись і зриви. Та що дивуватися: батька заарештували, щойно йому виповнилося п’ять років, невдовзі в таборі для жінок ворогів народу опинилась і мати, а він сам по дитбудинках і тих же таборах також. І ще якийсь незбагненний фатум: батько, мати й він сам загинули на сорок другому році життя. Ну, тих кривавий режим позбавив життя, а сам Борис – то вже й геть безглуздо. Був кінець літа, коли він зібрався у відпустку. Отримав туристичну путівку в табір під Кам’янцем-Подільським. Але одночасно і запрошення від свого табірного друга з села під Заліщиками на березі великої водойми. Агітує мене поїхати з ним у те село, тільки щоби я дістав машину. Вмовив я ще одного їхати разом, його легковиком. О шостій рано, як і домовлялися, сходжу на його поверх, дзвоню. Виявляється, він щойно з хати. Дружина пояснює: остерігається, що в Заліщиках доведеться забагато пити, то він таки вибрався в той туристичний табір. Але ви їдьте, він адресу дав, листа залишив. Ми поїхали, а з того туристичного табору за кілька днів телеграма: нещастя, купались у Сереті, стрибнув Борис із берега, та четвертим хребцем об камінь... Іван Гнатюк іще не повернувся з заслання, а кілька його віршів уже потрапили нам до рук – мені та Володимирові Лучуку. Знали, що це молодий хлопець, десь наш ровесник, і не більше. Спроба надрукувати нічого не дала, ще не така була відлига. Тоді вирішили піти на такий фортель: під час виступів перед молоддю включати і якийсь його вірш, от просто: а тепер послухайте ще такий вірш... Звідкілясь Іван знав про ті наші витівки, бо пізніше згадував. З часом Іванові дещо посміхнулася неласкава доля: таки зачав друкуватися, вийшли перші збірки, була й непогана оцінка. Так тривало недовго, з часом нові нагінки, дійшло до того, що у пресі прізвище Гнатюка можна було згадувати лише з лайливими епітетами, вірші оцінювати лише негативно, що і робили деякі львівські рецензенти, нині безоглядні патріоти. Наші намагання чимось допомогти Іванові були марні. Особливо намагання Володимира Лучука, який узагалі став чи не Гнатюковим опікуном. І в Лучуковій упертій душі завжди було місце для Гнатюка. Місце й у квартирі: щоразу, як Гнатюк мав загостити, стіл уже накривали, постіль слали. Самогонку частіше Гнатюк привозив свою, гарного виробництва. Тоді і сталося поміж нас непорозуміння: спробував я сказати бодай щось про Івана в газеті, дати його виступ на телебаченні – не вийшло, можна було тільки в негативі. То я гадаю: а що як написати пародію? Наче і критика, але водночас і реклама. Вибрав я один із Гнатюкових сонетів про рідний Борислав, де були такі рядки: я бачу світ із власного вікна, а там те й те, там іде до кращого. Я і пародіюю, натякаючи, що не стільки світу, що у вікні, а ще й поза вікном. Надрукували в “Перці”, наче все гаразд. Однак же розгнівався Іван Гнатюк, наче я теж прилучився до хору критиків його творчості. Амбітний, схильний до завищеної самооцінки, мав про те ось таку думку. Лише частково його негативне сприйняття пародії пом’якшила ним же вигнана самогонка... Обідня перерва. Спішили ми з Володимиром Лучуком щось перекусити, й унизу біля редакції зустріли Юрка Шкрумеляка з Юрієм Малявським. Перший зовсім нещодавно повернувся з Колими, ходив стишений і зацькований, з’являвся в редакції “Вільної України” з віршами про щасливе радянське життя. На них приходили відгуки, поміж них від колишніх його читачів, котрі не впізнавали колишнього проповідника націоналістичних ідей, запитували, чи це той самий Юрій Шкрумеляк? Тож і ми поцікавилися: чи це той самий Юрій Шкрумеляк? Твори якого ми зустрічали в передвоєнних часописах, студіюючи літературу у спецсхронах наукової бібліотеки. Нагадали, що читали гарні вірші, особливо дитячі в журналі “Світ дитини”, натрапляли на згадку про його лібрето до оперети Барнича “Шаріка”. Ми вже знали, що це саме той поет, а запитали так ото, щоби нагадати йому про нещодавну відповідь його давнім шанувальникам: “Той, але інший”, – писав він у “Вільній Україні. Інший, бо прозрів!.. Замість відповіді він якось вибачливо запропонував: – Ви йдете обідати? Дозвольте, я поставлю вам каву... І Юрія Малявського запросив, і знову до нас: погоджуйтеся, я ж тепер ні з ким не буваю... Взяв він нам по чарці, по канапці, щось довго рахував, перебираючи монетки у своєму гаманці, врешті поставив перед нами: – Пийте, хлопці!.. А сам дивився і мовчав. І аж за якийсь час, подивившись на Юрія Малявського, сказав невідомо до кого: – Вони гарні хлопці. Так, підтвердив Юрій Малявський, вони надійні хлопці. Юрій Шкрумеляк іще подивився на нас печальним поглядом і тихо проказав: – Мене сім разів викликали на Дзержинського, погрожували, що знову зашлють іще далі за Колиму... То я і написав... Завтра мене виключатимуть із партії. Виключатимуть чи виганятимуть, як уже тут краще сказати. За надрукований у журналі “Вітчизна” вірш “Бранка”, де я нібито зобразив в образі бранки Україну. Щойно оце я виходжу зі спільного засідання партбюро і правління, де було схвалено пропозицію обкому. Мої кращі товариші голосуватимуть за виключення, адже вони члени партбюро чи правління й уже погодилися з цим рішенням. Вони ще підсумовують щось там, мене попросили вийти. Стою в коридорі, журний, розгублений. І тут Григорій Нудьга: – Миколо, що з тобою, чого це ти такий? – Та от... Хочу напитися... Зголосився він зі мною: – Гаразд, тільки я фондую. Замовив собі п’ятдесят, мені – сто: – Це не вихід, Миколо, але випиймо. З роботи хоч не вигнали? – Вигнали. Ще постояли, і потім Нудьга: – Ти знаєш, що я відсидів майже десять років? Я знав. І тоді Нудьга далі: – Тож я маю досвід, і я тобі щось пораджу. Слухаєш? Я сказав, що слухаю. – Оце йди додому, нікуди більше не заходь. – І все, що ви хотіли порадити? Всміхнувся: – Та ні. Тут справа така, від тебе самого залежатиме. Але ми з тобою земляки, козацького роду. То я не тільки раджу тобі, а і прошу: завтра не кайся. Не просися. Не давай їм задоволення, вони тільки й хотіли би того, щоби ти плазував, аби потоптатися по тобі, зрозумів, Миколо?.. Де я любив гостювати, то це у Володимира Гжицького. Не часто таке траплялося, десь раз на три-чотири місяці, а то й на півроку, коли він збереться зателефонувати мені: “Приходь, Миколо!” Це значить, що він зглянувся на мої прохання як кореспондента “Літературної України” і написав гостру статтю на захист природи чи бодай репліку. На інші теми не писав, хоча спробував було: спогади про далекі часи нашого українського відродження, яке завершилося тотальним нищенням. Гадав, що відлига у нас надовго, а вона закінчилася, знову війнуло московським холодом. Не надрукували тої першої статті Володимира Гжицького, ще й мені зауваження зробили: ви що, не знаєте, що таке не проходить!.. Прийняття гостя у Володимира Гжицького проходило за особливим ритуалом, і я радо прийняв його. Спершу ми сідали за статтю. Володимир Зенонович читав і вимагав од мене зауважень. Переважно я говорив, що зауважень немає, і він трохи сердився. Я доводив своє: та ж написано все добре, зі знанням справи, то які можуть бути у мене зауваження. Та спершу про призначену годину – мало не забув про те. Володимир Гжицький належав до інтелігентів європейського крою, він жодного разу, скільки себе пам’ятаю поряд із ним, не дозволив собі запізнитися бодай на хвилину: чи то збори, чи запрошення на виступ, чи ще там що. Разом із ним у Харкові в літературному об’єднанні “Західна Україна” аж до його розгрому наприкінці тридцять третього року був іще один член нашої організації – Антон Шмигельський. Цілковита протилежність: жодного разу не приходив вчасно. Це лютило Володимира Зеноновича. Може, ще й тому, що Шмигельський майже єдиний із їхньої організації уникнув арешту в часи погрому (щоправда, ще Любомир Дмитерко), тож на обох падала якась невиразна підозра, наводила на сумніви... Статтю перечитали, уточнили, що там треба було. І Володимир Зенонович накривав на стіл. Заздалегідь налаштована легка перекуска, графинчик. Випивали ми по чарці, й господар зачинав на моє прохання згадувати про ті давні часи. Про те, як рятував на Півночі Остапа Вишню від голодної смерті, коли востаннє бачився з Йосипом Гірняком, що чував про Леся Курбаса. Не запитав я його, а хотілося запитати: де його заарештували в ту грудневу ніч тридцять третього. Бо подейкували, що його взяли з чужої квартири, від чужої жінки. Бо справді мав у серці сентимент до всього вродливого, до жінок ставився з уклінною повагою, і вони йому платили щирим обожнюванням. Оце зовсім нещодавно я запитав про обставини арешту у гостя з Австралії Дмитра Нитченка – саме в ті часи він був секретарем видавництва “Західна Україна”. Посміхнувся Нитченко, та сказав лишень: – А от “Чорне озеро” його я зберіг, вивіз навіть в Австралію!.. Порушився ритуал нашої зустрічі один лише раз, і той раз таки пов’язаний із жінкою. Приходжу я до Гжицького на його дзвінок, обговорили статтю, час би вже і до столу сідати, випити ті традиційні три чарки – Володимир Зенонович більше не наливав, хоч і не заперечував: пий, якщо хочеш більше. А тут чекаємо. Вже і господар наче зачав нервувати. Але мала ж прийти, говорить. Телефонує кудись, відповідають, що Валя вийшла. А ось і вона. Статурна, доволі дебела, ще молода і гарна. А Гжицькому на той час ішов десь чи не сімдесят п’ятий. Що ж, то не моя справа, думаю. Сіли, закуски вже більше, пляшка повніша. Після третьої Володимир Зенонович відставляє свою чарку. А ця Валя дивиться на мене: – Що, Миколо, ми ще собі наллємо? Ото один-єдиний раз я випив у Гжицького подвійну порцію. Бо невдовзі його не стало...
|
|
