| ||||||||
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads23.gif){kind=small}
|
ADVERTISEMENT
 Ukrainian Autocephalous Orthodox Church - uaoc.org | |||||||
| |||||||||||
[ <<< INDEX ]
|
POSTUP - ПОСТУП
|
Французький диригент Міша КАЦ: У музиці Чайковського не може бути банальностей Концерт із творів Шумана і Чайковського, який прозвучав у Львівській філармонії 22 грудня, зібрав у залі аншлаг насамперед завдяки іменам соліста Юрія Лисиченка (фортепіано) і диригента Міші Каца. Обох їх львівська публіка вітала вже не вперше. Обидва мають незаперечні заслуги перед містом, яке вони невтомно пропагують у світі. В обох – великі й перспективні плани співпраці з нашими музикантами: у Лисиченка – з наймолодшим поколінням піаністів, а в Каца – із симфонічним оркестром Львівської філармонії, яким він диригував не тільки у Львові, а й на організованих ним європейських гастролях. Французький диригент через велику гастрольну завантаженість все частіше відмовляється від викладацької діяльності в музичних академіях Ніцци і Женеви. Міша працює як запрошений диригент у багатьох країнах Європи й Америки. 26 лютого з Національним оркестром України буде мати дуже відповідальний концерт на фестивалі в Каннах. А з Львівським симфонічним оркестром планує влітку відвідати Францію й Іспанію. Ще до виходу на сцену Міші вдалося привернути увагу львів’ян до тих завдань, які він ставив перед собою й оркестром, укладаючи програму саме з творів композиторів-романтиків. Його міркування настільки інтимні, наскільки й універсально справедливі. Ця напрочуд приваблива інтелігентна людина владна однаково захопити і на сцені, і в бесіді. Про сцену мова окрема. Диригування Міші Каці мало назвати майстерним чи віртуозним, бо передовсім воно артистичне й енергетично наснажене. Він піднімає руку – шум у залі не вщухає. Він же спокійно чекає тиші, яка таїть у собі музику. Великий діапазон емоцій передають його нестандартні рухи і постава тіла. Кожен жест – пластичний, кожен погляд – магнетичний, кожен помах – точний. Він навіює благість заспокійливим усміхом. Він може гнівно метати блакитні блискавки з-під насуплених чорних брів – або навіть тупнути ногою на валторни, що гальмують із вступом. Він задає темп, дихання його виказує несамовите напруження, музика неначе сама провадить його батутою. А він у цей час – провідник, він чує, звідки приходить музика, й вабить за собою. Щось сутнісне розкривається у цей момент, хоча декому така манера може видаватися спекулюванням на надмірній афектації. Але для Міші Каца тільки так можна виправдати своє покликання інтерпретатора романтичної музики – цілковито віддатися стихії почуттів. Він залишає сцену, похитуючись, бо ж таке напруження не минається без наслідків: піт – зливою, хоч викручуй хустинку. Він втомлений і щасливий. Він чув це звучання. Він намагався його передати слухачам. У пошуках нового вислову він жодного разу не повторився... “Шлях, який я знайшов і пройшов – він мій. Якщо хтось і впливав на нього, то тільки мій батько. Коли б він мене не примушував грати, я б, певно, й не став музикантом. Тато – головний диригент Ростовського симфонічного оркестру, і скільки себе пам’ятаю – під його поглядом у мене все всередині холонуло, і чого? Він же мене любив. Він казав: “Синку, якщо ти не хочеш грати, ти мені тільки скажи, я не буду примушувати... Я 10 років набирався мужності зізнатися, що не хочу. Скільки разів я готовий був сказати йому це, але ... брав віолончель – і йшов грати. І от коли я врешті зважився на це, він просто усміхнувся: “Годі дурня клеїти, бери віолончель і працюй”. Усі мої ілюзії на звільнення щезли. З таким татом, як у мене, я міг стати лише музикантом. Тим, ким я є нині, на 98 відсотків завдячую тільки йому. Вважаю, що у музиці бути посереднім неприпустимо. Мені здається, що політика під гаслом “мистецтво – в маси” – це велика помилка. Для чого неодмінно переповнені консерваторії? Справжнє мистецтво – елітарне. Просто неможливо, щоб та кількість музикантів, яка є на ринку, була першокласними виконавцями, знайшла собі роботу... Уже сам відбір до консерваторії мусить бути елітарним. А виходити повинні одиниці. Це, може, жорстко і несправедливо, але щодо мистецтва і публіки це справедливо, бо тоді вона слухатиме найліпших, тоді вона слухатиме шедеври. Зараз йде потік середніх музикантів. У Лондоні, Парижі, Москві – 95 відсотків концертів, про які ви відгукнетеся добре, але не більше... Тільки еліта зробить музику доступною для кожного. Для мене зустріч із мистецтвом, з музикою – це завжди потрясіння, це дуже інтимно. Концерт – це не стічна труба якихось емоцій. Це єднання, майже релігійне відчуття злігованості у музиці. Я відчуваю, що публіка втомилася від великих і грандіозних форм, вона хоче твору маленького, щирого, чистого. Ще недавно була мода на сучасну музику, таку, як у Пендерецького, – там присутній великий інтелект, але відсутні почуття. І люди нині вже хочуть романтичної музики. Там також є інтелект, але почуттів усе ж більше. Романтична музика – це емоції. Хоч парадокс у тому, що ця музика має ще й неймовірну кількість штампів. Якщо ви приїдете на конкурс Шопена, то вам видасться, що це конкурс стереотипів, бо існують якісь віками награні прийоми. Це ж саме кажуть і про Чайковського: “Та його вже неможливо слухати через патологічний стереотип”. Але це лише означає, що прийшов новий час – і необхідно знаходити нову мову. Публіка вже стомилася від стереотипу. А я, до речі, в музиці Чайковського не бачу банальності. У його симфоніях є безліч можливостей! Якщо у виконанні йдуть повтори, це викликає нехіть, нудоту. Романтична музика чекає нової форми, яка поверне довіру до мистецтва. Не треба шокувати якимись страшними темпами абощо, ніщо не повинно йти від інтелекту. Треба згадати давно забуте старе. Коли ви слухаєте старих майстрів – це любов через кожну ноту. Криза породить появу нових імен, і вони прийдуть до забутого прекрасного, піднесеного. Твір Чайковського, який я вибрав для концерту, дуже складний через те, що він неймовірно тонкий. Він вимагає досягнути такої ж витонченості, як у концертах Шопена, і тої неймовірної глибини, яка притаманна музиці Брамса. Тому треба прагнути саме такого синтезу – звукового й естетичного. Шуман – також складний композитор. Щодо концерту, то оркестр грав його дуже давно. Там мало нот – і це ускладнює виконання. А музика мусить звучати синтезом страждання, болю, жаги, любові. Чайковський – роздираючий біль, як і всі романтики, зрештою. Кожного разу треба грати зовсім по-новому. І тоді потрібні рухи знаходяться самі. Я не відпрацьовую жести ні на репетиціях, ні вдома перед дзеркалом. Це неможливо – та й не потрібно. Головне – відчути божественні моменти неповторності, що відкриваються тільки тут і тепер. Шлях мого пошуку завжди полягав у тому, щоби знайти правду через почування, відчуття. Певна музика викликає певні ідеомоторні реакції. Підсвідомо, поза моїм бажанням тіло починає робити якісь коливальні рухи, що їх амплітуду і ритм визначає музика. Треба тільки відкритися – і відчуєш прилив якоїсь сили ззовні. Я був заскочений таким відкриттям, але через нього зрозумів походження музики, побачив, звідки вона приходить. Усі великі композитори говорили про цю спонтанність руху руки, неначе нею хтось водить. Так писалися шедеври, коли композитор відмовлявся від себе, і його вела якась сила. Естетично-філософська база така: музика – це вібрація, хвилі, які існують скрізь і всюди. Композитор, вибачте за вульгарність, – параболічна тарілка антени, яка вловлює цю енергетику, Завдання інтерпретатора – відкритися і підключитися до цієї енергії. Німецький філософ-містик Мейстер Екхарт казав: “Коли я позбуваюся всього людського, божественне світло заповнює моє єство”. Найстрашніше – то зверхність артиста, коли він вважає себе творцем. Так я пояснив собі загадку: людського життя не вистачить, щоб тільки переписати твори Баха, то як же він встиг скомпонувати усі ці шедеври? Так я став віруючою людиною. У музиці, як у вірі, не можна лишатися нещирим”.
Юрій Лисиченко – романтик, піаніст, педагог Міша Кац був щасливий зустрітися з Юрієм Лисиченком, який, незважаючи на те, що є доцентом Московської консерваторії, не полишає виступати з кращими оркестрами, гастролюючи у Фінляндії, Швейцарії, Австрії, Італії, Німеччині, США. Репертуар Юрія Лисиченка охоплює твори від епохи бароко до сучасності. Але найбільше йому до вподоби музика романтиків. На жаль, як вважає піаніст, від покоління до покоління романтизм стає дедалі незрозумілішим, і для деяких його студентів він психологічно закритий. Що вдієш – доба прагматизму лишає невідчитаним цілий музичний пласт. Але Лисиченко не впадає у розпач, вважаючи, що мода на романтиків мусить повернутися. Він намагається прищепити цей оптимізм душі молоді, яку навчає. Інколи його також пригнічує педагогічний конвеєр, і тоді хочеться кинути все – і тільки концертувати. Але він точно знає, що відмовитися від студентів і перейти лише на артистичну діяльність – це значить дуже збіднити і себе, і учнів. Від виступу вдома він завжди очікує повного залу і теплого прийому, бо вважає, що львівська публіка добра і завжди пробачить йому якісь недоречні випадковості. Перед концертом Лисиченко хвилювався: “Це новий твір. Я тільки один раз його грав”. А диригент був спокійний: “Коли я почув, як Юра грає на фестивалі “Віртуози”, одразу відчув, що це його музика. Рафінованість, витонченість, вишуканість, глибина – все це йому притаманне органічно. У його виконанні багато важить технологія видобування звуку: легкий доторк до клавіші, вхід у клавішу, заглиблення. Це саме те, що потрібно. Удома в себе важко грати, бо приходять не тільки ті, хто хоче насолодитися мистецтвом, а завжди прийде кілька людей спеціально, щоб послухати, як Лисиченко схопить не ті ноти. Ет, мовляв, професор, а помиляється. Їм невтямки, що не в одній похибці справа, а в тій глибині, до якої занурюєшся у творі!” Та найбільш вдячними слухачами виявилися юні музиканти, з якими Юрій Лисиченко працював на майстер-класах. Отже, слово його молодшим колегам. Дмитро Онищенко: Кожного приїзду Юрія Радійовича до Львова його учні (і я зокрема) чекаємо, як великого свята, бо цей музикант вміє відкривати горизонти – і як виконавець, і як педагог. На майстер-класах він уміє підібрати ключ до кожного, кого навчає, індивідуально. Теперішній виступ мені надзвичайно сподобався, бо музика у виконанні Юрія Радійовича набуває дуже глибокої змістовності. Коли слухаєш його, здається, ніби вдахаєш свіже повітря. І це повітря дуже потрібне у музичному житті нашого міста. Юрій Радійович – надзвичайно добра людина, і це відчутно в його грі. У нього відточена майстерність, прекрасне фразування. Концерт показав нам справжнє виконання, справжнього Шумана. Катерина Головко: З нетерпінням чекаю кожного концерту Юрія Лисиченка. Кожна зустріч із цією людиною є великим святом. Я щаслива, що в своєму житті зустрілася з таким педагогом і мала змогу відвідувати його майстер-класи. Цей досвід для мене – справжній скарб. Знання, які я отримала на майстер-класах, просто безцінні. Із кожною зустріччю я здобувала якийсь поштовх, творчий імпульс – і бачила, що можу зробити якийсь крок вперед. Юрій Радійович – людина високої ерудиції й культури, але разом із тим він скромний і благородний, а таким людям у світі дуже важко. Я просто закохана в нього як у музиканта і вчителя: він дає стимул до праці, стимул до творчості. У концерті Лисиченка разом із симфонічним оркестром під диригуванням Міші Каца відчувався якийсь енергетичний зв’язок двох зовсім протилежних особистостей: Міша Кац і Юрій Лисиченко – два крайні полюси. Але їм вдалося якось поєднатися. І вийшов дуже хороший концерт, якого давно не було у Львові. Ганна Фурманчук: Враження від концерту і враження від майстер-класів якось перегукуються. Юрій Лисиченко – надзвичайно тонкий музикант і дуже талановита людина, заряджена напрочуд позитивною енергетикою, що виявляється як при музикуванні на сцені, так і в спілкуванні з учнями й студентами. Мене не перестає вражати простота цієї людини, зрозумілість його зауважень і порад. Після кожного уроку я відчувала, що можу чогось досягти. Нехай цей результат ще маленький, але він свідчить про поступ. Головне – що зрозуміло, в якому керунку рухатися. Під час майстер-класів він навчає грати так само вдумливо, так само тонко. Він заохочує у кожній ноті шукати красу, щирість і гармонію; і цей шлях пошуку він продемонстрував на сцені. Це було виконання метра. Утім, на сцену вийшли два рівноцінні музиканти – Юрій Лисиченко й Міша Кац, усе в них вийшло, на мій погляд, гармонійно. Яромир Боженко: Юрій Лисиченко продемонстрував дуже цікаву працю над твором. Так само цікаво з ним працювати і на майстер-класах. Просто, коли він висуває свої вимоги, студентові хочеться подолати сходинку за сходинкою. Спілкування з цим педагогом привносить радість у найскладнішу роботу. Я вважаю, що це виконання музики Шумана було нетрадиційним, як на наш Львів. Воно відрізнялося від того, що нам доводилося чути раніше від інших виконавців. Бо інтерпретація Юрія Лисиченка має свій стиль, свою ясність і правду. І цілком незаперечне право на існування.
Симфонічний театр - Лідія СТЕФАНИШИН Так уже склалося, що, побувавши один раз у нашому місті, музиканти обов’язково повертаються знову. Когось гріють спогади дитинства – як московського піаніста Юрія Лисиченка, комусь, мабуть, просто подобається атмосфера залу й успіх у публіки – бо як інакше пояснити часті відвідини диригента з Франції Міші Каца... Власне, ці музиканти і зустрілися на сцені в концерті Симфонічного оркестру Львівської філармонії. Якщо Юрій Лисиченко буквально виріс на традиції львівської школи, і, мабуть, ще пам’ятають його вчителі, ровесники, колеги, то маестро Кацу вдалось полонити львів’ян (а львів’янок – і поготів) за рекордно короткий термін. Про його концерти довго пам’ятають, за ним тягнеться в середовищі музикантів шлейф пліток і здогадів, точаться справжні дебати довкола його виконавської манери, вона ж викликає і найрізноманітніші емоції – від абсолютного несприйняття до нестримного захвату. Одним словом, до гримучого коктейлю популярності дуже швидко були зібрані всі необхідні складові, і він закипів-таки: пийте, панове! А спраглих виявилось немало, як свідчив заповнений зал. Щоправда, негативно налаштована його частина основним аргументом супроти заїжджого диригента висувала звинувачення у такому собі мистецькому популізмі. Мовляв, філармонія – не цирк, і штукарство тут недоречне. Справді, спостерігаючи за Кацом, мимоволі складається враження, що він водночас із консерваторією закінчив бальну студію і курси акторської майстерності. Його диригентська манера (“жодного зайвого руху”, як жартують між собою музиканти) здатна викликати тектонічні зсуви в умах твердинь традиційної “школи”. Йому, безперечно, значно складніше буде залишити після себе якусь школу – та й навіщо? Такі жести важко оформити словесно, тим паче пояснити їх та їх доцільність. Натомість кожен із них можна відливати в бронзі – рухи, та й загалом зовнішній вигляд цього диригента напрочуд скульптурні. Вплив таких ефектів на непосвячених очевидний. Бездоганно спрацьовує “на публіку” й відсутність партитури на пюпітрі – диригувати напам’ять завжди вважалось пріоритетом геніальних. До речі, і для пюпітра на сцені бракне місця – диригенту потрібен простір, ціла площа невеликого півострова від перших скрипок до віолончелей. А володіти нею він воліє – свідомо чи ні – неподільно. За львівськими концертами Міші Каца раптом зауважуєш одну закономірність: тріада “диригент-соліст-оркестр” виглядає менш вдало, аніж за відсутності серединного складника. Не завжди успішно складається паритет диригента й соліста, не завжди – на користь останнього, навіть якщо це першокласний виконавець... Парадокс у тому, що з оркестром диригент знаходить спільну мову значно легше, працюючи з ним не як із певною кількістю творчих індивідуальностей, а як із єдиним живим організмом. Нехай іноді цей організм дає збої, нехай помітні ще вади його здоров’я, але він дихає, стомлюється, пітніє, хвилюється і – працює, працює на повну потужність. Його можна розцілувати на радощах чи роздратовано тупнути ногою, хоча це суперечить усім правилам диригентської етики, але саме так стають можливими справжні емоції і справжні темпи. Взагалі, правила для Міші Каца – річ умовна. Це радше правила гри. Вони ж діють у складанні концертних програм, котрі також викликають чимало суперечок. Диригент вибирає найпопулярніші твори світової класики, а це й запорука успіху, і небезпека, і знову ж, як скажуть опоненти, – популізм, догоджання смакам найширшого загалу. Пригадуєте попередні афіші? Брамс, Бетховен, Глінка, Рахманінов, а тепер – Концерт для фортепіано з оркестром Р. Шумана і 4-а симфонія П. Чайковського... Жодних ультрасучасних прем’єр, а навіть і менш знаних (та більш складних) творів минулого. Але й, з другого боку, жодної псевдокультури, сурогату, маловартості. Високе мистецтво в доступному асортименті, поп-класика – те, що на Заході практикується давно і успішно. Зрештою, як засвідчили інтерпретації французького диригента Міші Каца, навіть у найзнаменитіших творах кожен зуміє знайти своє, неповторне – і на сцені, і в глядацькому залі...
|
|
