| ||||||||
![[BRAMA Client Websites]](http://www.brama.com/banners/miniads5.gif){kind=small}
|
ADVERTISEMENT
LvivArt.com
| |||||||
| |||||||||||
[ <<< INDEX ]
|
POSTUP - ПОСТУП
|
10 років політичних змін в Україні Виступ на Львівському семінарі 25 грудня 1999 року - Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, м. Київ - Доповідь - Говорячи про підсумки цього політичного 10-ліття, я хочу почати з самого кінця, з того, що відбувалося зовсім нещодавно. Я був на попередньому семінарі, коли тут був Олександр Олександрович Мороз – у таких напівпідпільних умовах, перед президентськими виборами. І, власне, кілька слів про ці президентські вибори. Вони пройшли, і щось лишилося на дні душі таке, що потребує раціонального аналізу. Й одна з таких раціональних думок, яка у мене народилася, – це те, що на тих президентських виборах ніхто, крім чинного Президента, не хотів їх вигравати. Чому? П’ятірко основних кандидатів говорило, що прагне змін. Не просто прийти до влади, але змінити режим. Це було їхнє головне гасло. Змінити існуючий режим. Те, як він побудований, бо він поганий, він антинародний. Ви всі пам’ятаєте це чудово. Ось Наталя Михайлівна Вітренко, яка, за попередніми оцінками соціологів, мала колосальні шанси (тут наша соціологія, на жаль, не врахувала певних чинників українського менталітету), на що могла сподіватися? На чому була побудована взагалі вся її політика? На скандалі. На постійному викритті існуючої влади, Міжнародного валютного фонду й імперіалістичної змови проти України. І що робить Наталя Вітренко? Попри інформаційну блокаду, яка справді існувала, попри диктат президентської Адміністрації в мас-медіа, що вона робить? Вона з початку вересня приглушує максимально свій критичний запал. Вона не має в запасі жодної “бомби”, жодного скандалу. А грамотно будуючи виборчу кампанію, згідно з її іміджем, треба було мати на два останні місяці принаймі кілька таких “бомб”, які би вплинули на різні прошарки населення. Отой дуже цікавий замах на неї не вона організовувала, звичайно. Це єдине, що з нею пов’язане за останні місяці. Нічого нового, нічого скандального, що більше – приглушена активність. Я вже не кажу про те, що весь той критичний запал в останні місяці був спрямований не проти Президента, а проти “Канівської четвірки”. Така цікава деталь. Тепер сама “Канівська четвірка”. На перший погляд, це був узагалі злам російського сценарію виборів, але, як ви пам’ятаєте, все скінчилося саме російським сценарієм. Якщо справді метою учасників “Канівської четвірки” була зміна, як вони заявляли, існуючого режиму, то всі зусилля мали підпорядковуватися цьому. Насправді що робилося? Найбільші шанси мали Євген Марчук і Олександр Мороз. Складалося враження, що, наприклад, Євген Марчук із усіх сил (сам чи його команда, найближче оточення) стримував розгортання власної виборчої кампанії. Гальмував. Я можу про це досить довго розповідати, бо знайомий із багатьма людьми, котрі безпосередньо цю кампанію робили. Розказати про зроблені дуже гарні радіоролики, гасла (це все було зроблено ще в середині літа), як це все враховувало дані психології мас і грунтувалося таки на наукових засадах. А не так, як ролик, де йде Марчук, і десь гаркають собаки, який показували на телебаченні. Все це або не пішло, або пішло незначними шматочками. Скажу ще про такий дуже цікавий факт. Тижневик однієї з провідних партій, яка підтримувала Марчука Соціал-демократичного союзу, “СДС-Новини” саме у вересні на місяць зупиняє свій випуск, бо міняє друкарню. Надворі вересень, два місяці до першого туру виборів, і саме в цей час на місяць зупиняється одна з провідних агітаційних газет. Щодо Олександра Мороза. На основі знайомства й тісного спілкування з соціологами, іміджмейкерами, котрі намагалися йому зробити грамотну виборчу кампанію, у мене склався висновок, що Олександр Олександрович не хотів вигравати вибори. бо він робив усе всупереч тому, що рекомендували йому фахівці. Я вже не кажу про те, що його газета “Товариш” була радикальнішою за газету “Комуніст”. А Мороз міг сподіватися тільки на власний рожевий електорат, а не такого густого червоного кольору. Щодо Петра Симоненка, тут, здається, вже і пояснювати не треба. Те, що він програє (це був, здається, російський сценарій), – це було зрозуміло заздалегідь. І його метою було набрати якнайбільше просто голосів, аби залишитися на чолі партії. Бо були такі тенденції всередині Комуністичної партії, щоби його усунути і замінити кимось іншим. Можна ці факти нанизувати далі, та висловлю узагальнення, що ніхто, крім Президента, не хотів вигравати. Можливо, не хотів вигравати і сам Президент. Але от президентська Адміністрація хотіла виграти ці вибори. Чому? Чому всі ті, хто гучно говорив про необхідність докорінної зміни системи влади, не хотіли вигравати? Та тому, що цю систему влади неможливо вже змінити. Вона, владна система в Україні, якщо брати її в широкому розумінні – не конкретні прізвища діячів президентської Адміністрації, не конкретну побудову тих чи інших владних органів – уже усталилася. Як усталилась і соціально-економічна та політична системи. Власне, Україна стала державою, скажімо так: позірно – демократичною, реально – кланово-олігархічною, де клани, певні угрупування зосередили у своїх руках фінансові, керівні, політичні й адміністративні, й інформаційні ресурси. А зрощення всіх цих ресурсів в одних персоналіях, нерозділеність цих ресурсів і цих сфер – це, власне, і є олігархія. І жоден Президент із опозиційних не зміг би, прийшовши до влади, завтра цю систему змінити. У Наталії Михайлівни був рецепт: послати на уранові копалини, та чомусь Пинзеника. Це – найстрашніший олігарх, звичайно. І вже не будемо говорити, що саму виборчу кампанію Наталії Михайлівни фінансували теж ті кола, які називаються олігархічними. Тобто ця система склалася, вона функціонує, вона доволі життєздатна. Вона може існувати певний достатній період у часі та просторі. І сил, чи внутрішніх в Україні, чи зовнішніх поза нею, які можуть її отак за одну хвилину змінити, на мій погляд, просто немає. Їм нізвідки взятися. Власне, ще одну деталь стосовно нашої олігархії я хотів би підкреслити. У нас у Києві виникли дискусії на теоретичному рівні, чим відрізняється українська олігархія від російської. І чи є ознака володіння продуктивним капіталом, опора на продуктивний капітал ознакою олігархії? На мою думку, ні. Бо російська олігархія виникла, як це не парадоксально, з того, що в постколоніальних студіях називається компрадорською буржуазією. Власне, на чому виникла могутність оцих російських оліргахічних кланів, чим вона супроводжувалася? Тим, що з Росії за ці 10 років вивезено, за найскромнішими підрахунками, близько 300 мільярдів доларів. Це не національна буржуазія. Це не ті люди, котрі будують свою національну велику державу. Це олігархія, яка пов’язана передусім із “купи-продай”. З торгівлею сировиною або напівфабрикатами (як-от сталевим прокатом). На цьому вони робили з нічого великі гроші спершу у банківській сфері, потім у ході цього варіанту приватизації перейшли в ті чи інші сфери, захоплюючи ті чи інші об’єкти колишньої державної власності. Українська олігархія дуже схожа, хіба що з України вивезено не 300, а 30 мільярдів доларів. Отже, є ця кланово-олігархічна система, та вона має певний, умовно кажучи, люфт, певні варіанти всередині себе. Все ж є деякі відмінності між виробництвом пива і сталевого прокату. Є ті, хто бореться за обленерго, й ті, хто веде боротьбу за транспортування сюди російських нафти і газу. Є, так би мовити, більш проєвропейські, назвемо їх більш цивілізованими, і є такі, що будують свою діяльність на напівкримінальних засадах. І на цих президентських виборах, на мій погляд, найяскравіше виявила себе дуже цікава тенденція. Всі провідні клани об’єднались, аби зберегти цю систему, бо вона їм вигідна. Вони між собою ведуть постійну боротьбу за сфери впливу, як то кажуть, за “доступ до тіла”, за вплив на президентську сім’ю, та ця боротьба переважно точиться “під ковдрою”. Але вона триває, вона ще себе покаже на наступних парламентських виборах. І в нинішній кризовій для України ситуації всі об’єднуються і ставлять Віктора Ющенка як певну постать, яка може зберегти цей “статус-кво”. Бо інакше можуть піти неконтрольовані процеси, соціальний вибух. А Віктор Ющенко – це шанс на збереження цієї системи та її основних рис недоторканими. При тому, що можливі якісь зрушення у бік більшої її цивілізованості. Перша частина мого тезового виступу була, так би мовити, фактографічна, друга – більш політологічно-теоретична. А у третій частині я буду посилатися на Миколу Рябчука. Власне, чим є ця політична, економічна система, а що лежить глибше за цю систему? Тобто, що лежить на рівні тієї спільноти, яка в Конституції називається українським народом і значною мірою зумовлює цю політичну й економічну ситуацію? Лежить, на мою думку, те, якщо спрощувати ситуацію до певної моделі, що в Україні немає якоїсь національно-культурної, як каже Рябчук, “більшини”. Є виключно меншини. Три меншини. Перша – це українська. Друга – це совєтська спільнота, яка тягнеться, відомо з яких часів. І третя група, користуючись метафорою Рябчука, – це креоли. Тобто це спільнота, яка веде своє походження від отієї-от совєтської людини та совєтського народу, але вже не є ними. Яка більш чи менш лояльно ставиться до факту існування української держави, та культурно з тим, що називається українством, дуже мало пов’язана. Хіба що на рівні ритуалів. І саме ця креольська спільнота, частина якої може мати совєтське походження, а частина, так би мовити, щиро українське, але інтегрована в цю спільноту, і представлена на вищих щаблях влади. Вона і є нині вирішальною силою в мас-медіа, принаймні на загальнонаціональному рівні. Вона не ототожнює себе з Росією, з російською культурою. Та вона водночас хоче продемонструвати, що не може від неї дистанціюватися. Тобто для них, для цієї публіки, що то за свято, коли там не співають Йосиф Кобзон і Алла Пугачова – це не серйозно. Хоча для ритуалу ще запросять Пономарьова й Ірину Білик. Тоді для них, для цієї мішанки, все нормально. І взаємодією цих трьох груп українського суспільства і визначається перебіг подій. Вибори 1991 року та референдум вирізнялися тим, що, фактично, всі три спільноти, навіть совєтська, хитнулися в один бік і об’єдналися, проголосувавши за незалежність України. Кожна група зі своїх причин. Совєтська людина – з переляку перед демократичними, ультрадемократичними реформами Єльцина. Креольська група – бо вона вже не ототожнювала себе з Москвою, з Росією, і сама хотіла почуватися тут господарем, хоча вона була не така велика на той момент. Ну, а щодо української людини, то тут більш зрозуміла ситуація. На виборах 1994 року ситуація була інша, умовно кажучи, совєтська людина розділила голоси між Кучмою та Кравчуком зі зрозумілих причин – аби не було війни, бо всі зміни для совєтської людини ведуть до війни. Це був вагомий мотив для голосування частини цієї спільноти, частина голосувала за Кучму теж із відомих причин. А так звана креольська спільнота підтримала тоді Кучму. А на цих виборах Петро Симоненко опинився разом із совєтською, постсовєтською людиною, так би мовити, гордим одинаком, і це був чистий експеримент: скільки кого є в суспільстві. І цей експеримент довів, що ми живемо в суспільстві де немає більшості. Де є три меншини, й залежно від характеру стосунків і взаємодії між ними буде розвиватися подальша політична, економічна та культурна ситуація в Україні. Яка вона буде? Якщо далі послуговуватися цією метафорою креолів, що стосується Латинської Америки, то там знадобилося цій публіці для того, щоби дистанціюватись уповні від Іспанії чи Португалії років 100. У нас, я думаю, за сприятливого перебігу подій не потрібно буде 100 років. Але так чи інак, я можу зробити свій висновок, що надалі гасло “української України”, де домінує чиста українська мова, так, як це уявляли, припустімо, в 1991 році, українська культура, де всі читають Шевченка, Стуса та Юрія Андруховича, така Україна вже просто нездійсненна. Оптимально можливий варіант – це при домовленості між двома групами, умовно кажучи, українською людиною та, умовно кажучи, креольською людиною можлива поступова десовєтизація України та подолання постколоніального стану. Але знову ж таки це буде, за умови оптимального перебігу подій, дуже цікава держава. Яку ми всі ще собі не можемо уявити, і яка буде чимось знову-таки новим для світової практики націотворення. Це в оптимальному варіанті. Про неоптимальні варіанти напередодні Нового року не хочеться говорити. - Голос у дискусії - Я хотів би дуже коротко відповісти на декілька запитань, декілька закидів і нагадати про деякі речі. По-перше, стосовно методології. Особисто я дотримуюсь у політологічному аналізі філософсько-антропологічної методології, що не зовсім звично, та, на мій погляд, цілком нормально. Так-от, з погляду філософської антропології, реальним є не тільки те, що є. Що ж до можливостей, які можуть бути менш чи більш вірогідними, то такий скептичний погляд на деякі наші речі зумовлений тим, що реальні, дуже реальні можливості Україна за ці 10 років не використала. Кілька можна назвати. Пам’ятаєте той прогноз “Дойчебанку” ще 90-го року, який виводив Україну?.. Це не був наш прогноз, це той європейський прогноз. У тому прогнозі Україні була поставлена лише одна негативна дуже низька оцінка – рівень ринкової свідомості, й усе інше завалилося на тому. То не була неправильна методологія, то була дуже добра методологія, але ж можна було з цим рівнем ринкової свідомості щось робити? Можна було. Далі. Можливість багатопартійних виборів. Леонід Макарович Кравчук розказував, як він на початку 92-о року пропонував лідерам тодішнім Народного Руху Драчеві, Павличкові й компанії: нумо, ось у нас незалежна держава, переоберімо парламент на багатопартійній основі. На що ті сказали: ні, ми ще попрацюємо, у нас іще є потенціал. Була можливість? І можна продовжувати... Ось тому є цей певний скептицизм. Головна проблема, яка у нас “номер один” у всій Україні – це проблема існування вільного громадянина. Буде вільний громадянин – буде й усе інше. Віктор Ющенко – перший прем’єр-міністр не з тієї “обойми”, з якої всі попередні. І він не з “обойми” господарників, він не з “обойми” адміністраторів. Це все-таки щось нове. Що можливе за Віктора Ющенка? Оптимальний варіант – перехід від олігархічної системи, трансформація в корпоративну, так, як її описує Гаврилишин у “Дороговказах майбутнього”, беручи за приклад Японію. І нарешті про оптимізм. Ви знаєте, ми справді не враховуємо деяких чинників. Одна ситуація. Я влітку читав лекції у Криму перед військовими, перед моряками, перед офіцерським складом ВМС України. От на базі в Донузлаві мав доволі тривалу бесіду з капітаном 3-о рангу – це майор, який гуманітарною роботою займається. І от він грамотно, кваліфіковано розказував, яким повинно бути національне виховання на українському флоті. Прізвище цього капітана 3-го рангу було Саркісян, говорив він із жахливим вірменським акцентом, але літературною українською мовою. І ще одне. За даними соціологів, серед тих, хто викреслив у другому турі обох кандидатів, було 25% молоді, тобто це унікальний випадок, що молодь не полінувалася піти і викреслити обох. Тобто це люди, котрі не боялися комуністичної загрози.
|
|
